Никифор Авраменко - Спомини запорожця

"Може, Цеплуха?"

"А так, Цеплуха, — слічна!"

"А що ж ви найшли в ній таке гарне?"

Тут уже взяли мене в роботу обидві з хазяйкою. Наговорили цілу копу. І очей не маю, і сліпий, не умію цінить жіночої краси, не маю серця і т. д. Хто знає, якось спеціально не придивлявся. Може, баби мають рацію? Придивлюсь. Мене взагалі дівчата не цікавили, в Польщі жениться не збирався, не в характері було комусь голову морочить, а коли б прийшлось, то тільки з галичанкою.

Юля була передусім моєю поміччю, а потім — гарненькою дівчиною. Не приходилось говорить про особисті справи, тепер, під впливом вечірніх розмов, постановив побалакать з своєю секретаркою ширше. Це все діялось до приїзду сім'ї.

Другого дня була неділя, пішли ми з Юлею пройтись далеко в поле. Зайняло це коло 4-х годин, зате я узнав багато.

І те, що мала подруг Маню Н. і Клавдію К., і приятелів Кольку А. та Ігнашку-музику, і що працювала в учкомпожі, секретаркою Технічної наради віндаво-рибинської залізниці, про інж. Макашина та секретаря Зелінського (а, може, нач. канцелярії), і про те, що, оселившись в селі Валки, упала з качелі та зламала ногу, і про те, що має нареченого з того ж села, учителя А. К., і про те, що читала Фореля та Ренана… Ого, це рановато. На кінець показала завітне "п'ятнишко". Це трохи рисковано.

Може, вплив Москви виробив таку одкровенність, може, не було з ким побалакать по душам в деревенських умовах після столичного життя в достатку та одповіднім товаристві. Тепер, маючи слухача терпеливого, нічого не укриваючи, Юля познайомила мене з своїм життям до 1922 року, коли всією сім'єю повернулись на батьківщину після двадцятикільколітнього перебування в Росії. Була вона більш москвичка, ніж полька, за Москвою і своїм товариством скучала дуже.

Не маючи нікого близького, обоє ми частіше спотикались, одне до другого привикали, прив'язувались, разом ходили до кіно. Була у їх в Москві близька родичка "Нюта большая", виросла на Україні, уважала себе українкою. Вона багато розказувала про Україну, людей, природу, співала пісні, а там дещо зацікавило і Юлю. Як жили в бараку наші хлопці, часто співали і гарно співали, що тоже не було без впливу. Отже, виникла у мене думка про одруження.

Хоть бачив листи нареченого, підписані його кров'ю.

Батьки ставились до мене прихильно, з їхнього боку перешкоди не буде. На сумлінні був отой підпис, та, як про його розказувала Юля, А. К-к був дуже порядною, чесною і енергійною людиною, любив її міцно, а обоє присягали на костьол в Осмолі додержать вірності. Як тут щось думать?

Тим часом Карл Михайлович улаштувався на залізниці, спочатку на місті, а потім на станції Лесна, в 30 км од Барановичів, сім'я осталась до весни на місті, а Юля почала працювати в бюро ім. Вигановського.

Залізничні роботи дали фірмі коло 600 % чистого доходу. З тієї оказії дістав я нагороди трьохмісячну платню та гроші на добре пальто. Крім того, Даценко прирік платить нормальну плату до весни, аж візьме нові роботи. По дорученню фірми мав поїхать до Варшави і купить для десятників будівельників 15 шт. пальто середньої ціни. Зі мною поїхав ще Пащенко, котрий відав жвіровнею в Стовпцях.

Тепер я був одітий достатньо, мав навіть лакерки. До весни був забезпечений. Як писав попередньо, дістав тоді 500 доларів од Сергія, але з них не взяв собі ні гроша. Через А. Й. переслав на 10 стипендій студентам, б. воякам, Сергія Співака імені. На той час це були великі гроші. Як Сергій розшукав з Америки мою адресу, так і не знаю.

За три тижні до Різдва дістаю телеграму з Варшави: "Proszę przyjechać Domanowo X dnia inżynier Rożen". Не знаю такого.

Одівшись старанно, в лакерках їду в Доманово, білет до Нового року безплатний. Морозів якось не було. В Доманово потяги Варшава-Брест-Негорелоє схрещуються.

Станція — лихий бараком, кругом ніякої оселі, по одну сторону ліс, що тягнеться за Барановичі, по другу — поросше болото. Надходить потяг варшавський.

З вагону І класу висів невеличкий чоловік, пальто модне, куце, на голові котелок, в руках портфель доброї жовтої кожі.

На пероні я один. Той пан підходить:

"Г-н Авраменко?"

"Так, це я".

"Інженер Розен. Ідьомте на бричку і поєдем на Блок-Бутень на тартак і по дороге поговорим, дело важное".

Цікаво!

Нова гарна бричка, добрі коні, на ногах бараниця, тепло. Розен чисто говорить по-російськи, а, видно, був жидом.

"Дело вот в чем. Нужно проложить од главного путі на тартак ветку, і то до Нового года. Время позднее, с дня на день ударіт мороз. Сейчас ви осмотріте место, провесіте, занівеліруєтє, а после обеда начнете работа. План і нівелір на местє".