Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Мабуть, Никифор Авраменко мріяв про те, щоб його спогади були видані в Україні окремою книгою і щоб її побачив український читач. Можливо, тоді ця мрія видавалася комусь марною і безпідставною, але він все ж таки упорядковував свої нотатки, вперто вірячи, що вони не щезнуть безслідно, у вирі буденних подій, що комусь далекому і невідомому в Україні буде цікаво їх прочитати.

Шлях від рукописних нотаток у Варшаві до видання книги в Києві був непростим і міг би стати предметом окремої розповіді, та головним все ж для всіх нас є результат — «Спомини запорожця» побачили світ у Києві, Рукопис передано на збереження в наукову бібліотеку ім. О. Ольжича.

Никифор Авраменко народився і виріс на Запоріжжі. Воював за незалежність України в часи Визвольних змагань. Жив у Польщі, яка стала для нього другою Батьківщиною і яку він Любив так само гаряче, як і рідну Україну. Там народилися і виросли його діти — Антоній, Галина, Роман. Галина — учасник Варшавського повстання, має державні нагороди Республіки Польщі, живе у Познані. Антоній з сім'єю живе у Вроцлаві. Роман Авраменко донедавна жив також у Познані. Його не стало в березні 2006 р. — йому чи не найбільше ми завдячуємо збереженню рукописів батька та можливістю донести «Спомини запорожця» до українського читача.

Присвячуємо цю книгу пам'яті всіх українців, кого доля розкидала по далеких і близьких світах і хто зумів уберегти в душі любов до далекої Батьківщини та передати її своїм дітям.

Коли кажуть, що незалежність України було виборено у 1991 р. кров'ю тих, хто віддав за неї життя у попередні десятиліття, мені на думку приходить передусім покоління борців за волю України у 1917–1921 рр. Покоління, якому довелося зі зброєю в руках боротися проти іноземних загарбників та судилося випити до дна гірку чашу розлуки з рідним краєм. Покоління, до якого належав і мій батько, Никифор Авраменко, учасник національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., поручник армії Української Народної Республіки.

Мій батько був людиною незвичайної долі. Він народився за часів владарювання в Україні царської Росії, коли будь-яке українське національне життя придушувалось як «мазепинство». За фахом інженер, свою науку він закінчував не в школі, а на фронті Першої світової війни, куди його було мобілізовано долав російської армії. Тут, на фронті, він і зустрів 1917рік. Національне відродження, що розпочалося після падіння царату, покликало його до служіння Батьківщині, і він зголосився добровольцем до українського війська. Визвольну війну мій батько пройшов у Запорізькій формації — одному з найславетніших військових з'єднань армії УНР. У лавах запорожців упродовж 1918–1920 рр. бився проти червоної та білої Росії.

Як відомо, визвольні змагання завершилися поразкою. Молоду українську державу було розшматовано сусідами — більшовицькою Росією, Польщею, Румунією. Учасників національно-визвольної боротьби, серед яких був і мій батько, чекали еміграція та забуття… Як старшина української армії, він перебував кілька років уже після завершення війни у польських таборах для інтернованих. Після того настало замешкав у Польщі, де й одружився.

Батько часто згадував Визвольну війну 1917–1920 рр. Скільки років пройшло, та ми бачили, що ті події все ще боліли йому. Він листувався з ветеранами армії УНР, дописував до різноманітних українських видань, брав участь у з'їздах представників українських ветеранських організацій. Особливо тісні стосунки підтримував з ветеранами Запорізького корпусу — полковниками І. Дубовим, П. Дяченком, В. Корнієвим, генералом Г. Базильським та багатьма іншими. Добре пам'ятаю, як приходили до батька колишні старшини-запорожці. Відвідували вони нас дуже часто — мати жартувала, що двері в нашому домі не зачиняються… Разом згадували минуле, співали українських пісень, ділилися враженнями про повоєнну дійсність…

У середовищі колишніх запорожців батько мав авторитет і пошану. Ще хлопчаком мені доводилось чути, що в часи Визвольної війни його називали «сумлінням Запоріжжя». Ті, хто близько знав батька, цінували передусім його чесність та вірність своему словур Він завжди дотримував обіцянки, ніколи не кидав слів на вітер. Це була кришталево чесна людина.

Шанували батька й ті, кому довелось працювати разом з ним уже в мирний час. У 1936 р. він закінчив школу шляхових майстрів і працював надалі в управлінні шосейних доріг на Підляшші. Пам'ятаю, робітники й службовці, українці й поляки, з однаковою повагою ставились до вимогливого, але справедливого керівника.