Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Чесний, людяний, працьовитий — таким я й запам'ятав батька на все життя.

Понад усе він любив Україну. У Харкові восени 1918 р. написав вірш-присягу, який не раз потім читав нам, його дітям, і який я запам'ятав назавжди:

Ці рядки склала людина, безмежно віддана своєму народові та рідній землі. Скільки пам'ятаю, батько надзвичайно цікавився звістками з Наддніпрянської України. Уважно слідкував він і за становищем на Західній Україні. Йому боліл о, коли населення деяких регіонів виявляло низький рівень національної свідомості, коли українці зрікалися свого імені. Нам, дітям, батько завжди наказував пам'ятати, що ми українського роду, й ніколи про це не забувати.

У 1958 р. разом з дружиною він відвідав Україну — майже через сорок років після розлуки з рідним краєм. У 1960 р. батько знову їздив на Батьківщину, на рідне Запоріжжя. У 1966 р. поїхав ще раз. Враження від цих поїздок було сумне. Пам'ятаю, з якою тривогою він розповідав про становище в Україні. Русифікація, відсутність політичної свободи… Здавалось, майбутнє України поставало у вкрай похмурому світлі. Та все ж батько вірив, що, попри всі негаразди й труднощі, державне відродження українського народу неминуче настане. Цю віру він зберіг до кінця життя.

Незадовго до смерті батько завершив працю над спогадами, які нині й пропонуються увазі читача. Пожовклі сторінки списаного каліграфічним почерком паперу розповідають про непростий життєвий шлях українського офіцера. Спогади мають величезну цінність для історії, оскільки, маючи феноменальну пам'ять, батько надзвичайно докладно описав ті події, у яких йому довелося взяти участь. Зрозуміло, найбільше уваги він приділив добі 1917–1921 рр.

Тривалий час спогади батька переховувались у нашій родині таємно. КДБ в Польщі за комуністичного режиму почувалось як у себе вдома, тож найважливіше було вберегти їх від «стороннього ока». Пам'ятаю, як батько незадовго до смерті наказував:

— Романе, бережи цей рукопис як зіницю ока, а як настане колись свобода — передай на Україну, щоб там знали, як ми боролись за незалежність, у яких важких обставинах довелось вести ту боротьбу…

Він мріяв передати свої спогади до якогось історичного музею в Україні, та водночас не міг не розуміти, що це Неможливо до тих пір, поки країна перебуває під радянською займанщиною.

Настали інші часи.

Незалежна Україна, про яку мріяв мій батько, стала дійсністю. Мене, його сина, особливо тішить те, що ці спогади нарешті побачать світ в Україні, як батько того завжди хотів. І хочеться вірити, що його спогади про доленосну добу національно-визвольних змагань зацікавлять усіх тих, хто не байдужий до нашого героїчного й трагічного минулого…

Роман АВРАМЕНКО Познань, грудень 2005 р.

Живу на світі восьмрий десяток літ — не малий вік! Чимало бачилось, чулось од людей. Сам також пережив багато. На своїм путі спотикав і квіти розкішні, і терни колючі, гладенькі доріжки і гострі каміння.

Діти, слухаючи оповідання про недалекі минулі часи мрій молодечих, про завзяті змагання за волю, про край, де побачив я світ і пережив щасливі літа молодості, про своїх батьщв і родичів, просили написати спомини про своє життя.

Що ж, спробую! Пам'ять починає зраджувать, а дещо з записок загинуло. Тому буду в міру можливості скорочуватись.

Буду при тім уникати широких міркувань, нічого не прикрашувать, не зменшувать і не промовчувать.

Діти родились і виросли в Польщі, в варунках і умовах специфічних, присущих окресові до 1939 р. Учились в польських школах, майже не спотикались з українцями і ближче їх не знали.

Мати-полька цілком натурально старалась виховать своїх дітей у дусі часу, в культурі і народовості польській. Я додавав од себе оповідання про Україну, нарід, природу. Про історію стару і нову.

Таким чином хотів я в своїй сім'ї помирить різниці національну і релігійну і ту нетолеранцію, що віками держалась спеціально на східній території Польщі. Дружина перешкод не робила, хоть часом не обійшлося без конфлікту.

Пишучи ці рядки, маю на меті зміцнить в дітях любов і поважання до приналежності до великого Народу і чудового Краю, що йде вперед серед народів світу, вносить щораз більше вкладу в культуру — скарбницю людськості.