Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Чи варто сказати, як уже говорилося з різних боків, що геометричними вбачаннями ми завдячуємо « досвіду фантазії », ми здійснюємо їх як індукції з експериментів фантазії ? Але чому, так звучить наше зустрічне питання, фізик не використовує цей дивовижний досвід фантазії? А саме тому, що експерименти у виображенні були би виображеними експериментами так само, як і фігури, рухи, множини у фантазії є не справжніми, а виображеними.

Аби спростувати всі ці тлумачення найправильнішим буде вказати на власний сенс математичних тверджень, а не арґументувати на їхньому ґрунті. Аби знати і безсумнівно знати, що висловлює математична аксіома, ми маємо звернутися не до емпіристського філософа, а до свідомості, в якій ми, математизуючи, з цілковитою очевидністю схоплюємо аксіоматичні стани речей. Якщо ми дотримуємося суто цієї інтуїції, то не виникає жодного сумніву, що в аксіомах виражені чисті зв’язки сутностей без щонайменшого співпокладання фактів досвіду. Слід не ззовні філософувати й психологізувати про геометричне мислення та споглядання, а здійснювати їх наживо і на підставі прямої аналізи визначати їхній іманентний сенс. Може бути, що від пізнань минулих поколінь ми успадкували певні пізнавальні настанови; але для питання про сенс і цінність наших пізнань історії цього успадкування так само байдужі, як для цінності нашого золота байдужа історія його успадкування.

Отже, дослідники природи говорять про математику та все ейдетичне скептично , але у свої ейдетичній методиці вчиняють догматично . І це на їхнє щастя. Природнича наука тому стала великою, що одним махом усунула буйно розквітлий античний скептицизм і відмовилася від його подолання. Замість перейматися дивними питаннями про те, як узагалі можливе пізнання «зовнішньої» природи, як здолати всі ті утруднення, які ще давні люди знаходили в цій можливості, вона порушила питання про правильний метод справжнього і якомога досконалішого пізнання природи, пізнання у формі точної природничої науки. Але вона наполовину призупинила цей поворот, завдяки якому торувала вільний шлях до своїх змістовних досліджень, надавши простір для нових скептичних рефлексій і дозволивши скептичним тенденціям обмежити можливості власної праці . Тепер внаслідок відданості емпіристським передсудам скептицизм залишається поза грою лише щодо сфери досвіду , але не щодо сфери сутностей . Адже для неї недостатньо того, що вона залучає ейдетичне до кола своїх досліджень лише під хибним прапором емпіризму. Ці переоцінки можуть собі дозволити лише такі давні і внаслідок звички недоторкані ейдетичні дисципліни, якими є математичні дисципліни, натомість (як ми вже зазначали) емпіристські передсуди стоять на заваді заснування нових дисциплін. Правильним ставленням у догматичній (у доброму сенсі), тобто дофілософській сфері дослідження є цілком свідома відмова від будь-якого скептицизму разом із будь-якою «натурфілософією» і «теорією пізнання» та прийняття предметностей пізнання такими, якими їх направду знаходять – хоч би які труднощі потому можна виявити в теоретико-пізнавальній рефлексії щодо можливості таких предметностей.

Варто здійснити неминуче й важливе розрізнення в царині наукових досліджень. На одному боці стоять науки догматичної настанови , спрямовані на речі та байдужі до всієї теоретико-пізнавальної або скептичної проблематики. Вони спираються на первинну даність своїх речей (в перевірці власних пізнань завжди повертаючись до них) і питають про те, якими речі дані безпосередньо та що на цій підставі можна опосередковано встановити для них і для речей всієї царини взагалі. На іншому боці стоять наукові дослідження теоретико-пізнавальної, специфічно філософської настанови , в яких йдеться про скептичні проблеми можливості пізнання, що їх спочатку розв’язують у принциповій загальності, аби потому, застосовуючи здобуті розв’язання, дійти висновків щодо остаточного сенсу та пізнавальної цінності результатів догматичних наук. Принаймні у теперішньому стані й допоки взагалі бракуватиме розвинутої критики пізнання, яка досягне цілковитої строгості та ясності, правильно було би закрити границі догматичного дослідження для «критичного» запитування . Інакше кажучи, наразі нам здається правильним подбати про те, аби теоретико-пізнавальні (а як правило скептичні) передсуди, щодо правомірності або неправомірності яких має вирішувати філософська наука, але які не мають турбувати догматичного дослідника, не заважали поступу досліджень. Утім скептицизму саме і є притаманним те, що він утворює такі несприятливі завади.