Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Те, що ми запропонували для характеристики даності природної настанови і заразом для її власної характеристики, було частиною чистого опису до будь-якої «теорії» . У цих дослідженнях ми строго тримаємося осторонь теорій, тобто попередніх гадок будь-якого ґатунку. До нашої сфери теорії належать лише як факти нашого навколишнього світу, а не як справжні або гадані єдності значень. Утім зараз ми не маємо за завдання продовжувати чистий опис і перетворити його на систематично широку та вичерпну характеристику всіх наявних елементів природної настанови (і всіх настанов, які узгоджуються і переплітаються з нею). Таке завдання може і мусить бути зафіксоване як наукове, і воно є надзвичайно важливим, хоча й дотепер не поміченим. Але тут це не наше завдання. Для нас – тих, хто прагне дістатися вхідної брами феноменології, все необхідне в цьому напрямку вже зроблено, ми потребуємо лише деяких цілком загальних характеристик природної настанови, які проявилися в наших описах із достатньою повнотою ясності . Саме ця повнота ясності й була для нас необхідною.

У наступних реченнях ми ще раз наголосимо на найважливішому: Я стало знаходжу навколо себе просторово-часову дійсність, до якої я сам належу, як і всі інші люди, які перебувають у ній і пов’язані з нею в такий самий спосіб. «Дійсність», що означає вже саме це слово, я віднаходжу як таку, що існує , і сприймаю її, як вона мені себе дає, також як таку, що існує . Будь-які заперечення і сумніви щодо даностей природного світу нічого не змінюють у генеральній тезі природної настанови . «Цей» світ як дійсність завжди існує, у крайньому разі тут або там він є «іншим», ніж я гадав, те чи те слід так би мовити викреслити з нього під назвою «позірність», «галюцинація» тощо, з нього, який – в сенсі генеральної тези – завжди є світом, що існує. Ціль наук природної настанови полягає в тому, аби пізнати його ширше, надійніше, з будь-якого погляду досконаліше за те, як це може зробити наївне вчення про досвід, аби розв’язати всі задачі наукового пізнання, що вони постають на його ґрунті.

Тепер замість залишатися в цій настанові ми воліємо радикально змінити її . Це означає переконатися в принциповій можливості такої зміни.

Генеральна теза, завдяки якій реальний навколишній світ не лише постійно взагалі усвідомлюється через схоплення, а й усвідомлюється як «дійсність», що існує , звичайно не є властивим актом, артикулюваним судженням про існування . Вона є чимось, що тривало зберігається впродовж усього тривання настанови, тобто впродовж природного притямного проживання. Принагідно сприйняте, ясно або невиразно репрезентоване, коротко кажучи, все до будь-якого мислення усвідомлене в досвіді природного світу, має у своїй сукупності й у всіх артикульованих окремих моментах характер «тут», «наявне»; характер, на якому може ґрунтуватися виразне (предикативне), поєднане з ним судження про існування. Коли ми його висловлюємо, то знаємо при цьому, що ми в ньому лише зробили темою і предикативно схопили те, що нетематично, непомислено, непредиковано вже містилося в первинному досвідчуванні, тобто містилося в досвідчуванні як характеристика «наявності».

Тепер ми можемо поставитися до потенційної та невираженої тези так само, як до тези, вираженої у судженні. Таким повсякчас можливим ставленням є, наприклад, спроба загального сумніву, яку з цілком іншою метою, з наміром встановити абсолютно безсумнівну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираємося на це, але відразу наголошуємо, що спроба універсального сумніву повинна слугувати нам лише як методологічна допомога , аби виокремити певні пункти, що їх сьогодні, очевидно, слід підтримувати як такі, що належать до її сутності.

Спроба універсального сумніву належить до царини нашої цілковитої свободи : ми можемо спробувати піддати сумніву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконані, ба впевнені в його адекватній очевидності.

Поміркуймо, в чому полягає сутність такого акту . Той, хто намагається сумніватися, намагається піддати сумніву якесь «буття», що предикативно експлікується як «Це є!», «Це відбувається!» тощо. Про спосіб буття при цьому не йдеться. Хто, скажімо, сумнівається в тому, чи є предмет, в бутті якого він не сумнівається, таким або таким, сумнівається саме в його так-бутті . Це, очевидно, переноситься із самого сумніву на спробу сумніватися. Також ясно, що ми не можемо сумніватися в бутті чогось і в тому ж усвідомленні (тобто у формі єдності «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвідомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумніватися і бути впевненими щодо тієї самої матерії буття. Так само ясно, що спроба сумніватися в чомусь як у наявно усвідомленому необхідно зумовлює певне скасування тези ; і саме це нас цікавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирішеність, сумнів (у будь-якому сенсі цього слова): це також не належить до царини нашої свобідної сваволі. Це радше щось цілком особливе. Ми не відмовляємося від тези, яку здійснили, ми нічого не змінюємо в нашому переконанні , яке залишається в собі таким, яким воно є, доки в нас не виникнуть нові мотиви судження: а саме цього й не відбувається. І все ж таки воно зазнає певної модифікації – залишаючись в собі таким, яким воно є, ми ніби « позбавляємо його чинності », « вимикаємо його », ми « беремо його в дужки ». Воно залишається й надалі, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза – це переживання, але ми «не переживаємо» його, і це, звичайно, не варто розуміти як позбавлення (як у разі непритомного ми говоримо, що він не переживає тезу); в цьому, як і в усіх паралельних виразах, ідеться радше про позначення, які натякають на певний своєрідний спосіб усвідомлення, що він додається до первинної простої тези (чи є вона актуальним і предикативним покладанням існування, а чи не є) і своєрідно переоцінює її. Ця пере- оцінка як справа нашої цілковитої свободи протистоїть усім мисленнєвим позиціям , які мають бути скоординованими з тезою і всім несумісними з нею в єдності «водночас» позиціям, як взагалі всім позиціям у властивому сенсі слова.