В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

■ Феміда(Теміда, Теміс) - богиня правосуддя в давньогрецькій міфології, аналог богині Юстиції в римській міфології. У міфології донька Урана й Геї, друга дружина Зевса. Доньками від Зевса і постійними супутницями Феміди є три Ори: Евномія («благозаконня»), Діке («справедливість») і Ейрена («мир»). Зображується з відкритим чи прикритим обличчям (інколи - з пов’язкою на очах), що символізує безсторонність, з терезами в одній руці та з мечем або рогом достатку у другій. Терези - символ зваженості рішень, меч - покарання, ріг — винагорода, які несуть правосуддя. Символізує, персоніфікує правосуддя. У переносному значенні Феміда - це закон, правосуддя. Жерці Феміди - слуги закону, судді, юристи.

■ Філософія права- «наука про найбільш загальні теоретико-світоглядні проблеми праводержавознавства; «галузь юридичних наук, яка досліджує різноманіття філософських інтерпретацій смислу, призначення та логіки права, розкриває фундаментальні основи його обґрунтування, що знаходять вияв в онтологічній, епістемологічній, аксіологічній, антропологічній, праксеологічній проблематиці, розглядає світоглядні аспекти взаємозв'язку права та держави, виявляє філософські засади міжнародного права та галузевих юридичних дисциплін, визначає соціокультурні тенденції розвитку права». З-поміж напрямків досліджень філософії права - філософія правосуддя (витяг: «Паспорт спеціальності 12.00.12 - філософія права», затверджений постановою президії ВАК України від 21.05.2008 № 38-06/6.) «Система знань про найзагальніші (гранично загальні) об'єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям «право» (П. М. Рабінович). У межах філософії права формуються дослідницькі підходи до розуміння та вивчення права. Триває спір про об’єкт і предмет філософії права. Так, об’єктом філософії права (відповідає на питання: про філософію якого права йдеться?) з позицій «класичної філософії права», як «аксіології права», вважають, умовно, природне право, таким чином розмежовуючи поняття «філософія права» та «філософія позитивного права». Така позиція домінує, наприклад, у німецькій традиції філософії права (Philosophie des Rechts), перейнята свого часу й радянською юридичною наукою: в межах загальної теорії держави і права виокремлювали філософію права як методологічну дисципліну та, певною мірою, вчення про ідеальне (належне) право - аксіологію права. Між тим теорія права розглядалася як теорія саме позитивного права. Вважається, що термін «теорія права» й було запроваджено в західній юридичній науці А. Меркелем у 1870-х роках на противагу терміну «філософія права». Водночас із некритичних позицій, об’єктом філософії права є будь-яке право - «позитивне» чи «природне», при цьому акцентується на відповідних філософських засадах права загалом чи то окремих його вимірах, питаннях. Така позиція домінує в англосаксонській юридичній науці, де більш поширеним є термін legal philosophy (буквально: правова (юридична) філософія чи jurisprudence.

■ Філософія правосуддя- прикладний напрямок філософії права, об’єктом осмислення якого є явище правосуддя, предметом - ідея правосуддя, поняття правосуддя та його здійснення. Змістовно філософія правосуддя формується з різних елементів - залежно від критеріїв: за напрямками філософсько-правової думки: онтологічна філософія правосуддя; антропологічна філософія правосуддя; аксіологічна філософія правосуддя, феноменологічна філософія правосуддя тощо. Структурно визначається за сферами діяльності: філософсько-теоретична - судова філософія і практична (прикладна) - судова політика. Ключові категорії філософії правосуддя - судова влада, судове праворозуміння, судова філософія, суддівська філософія, судове тлумачення, судовий процес, судова діяльність тощо.

■ Філософський квадрат, філософсько-правовий квадрат- термін, яким пояснюється єдність онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад у визначенні сутності права. Відтак і роль онтології, гносеології, аксіології та логіки права в цьому як складових філософії права. «Філософію права можна визначити як науку про закономірності вивчення сутнісної природи права як динамічної єдності його онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад» (А. А. Козловський).

■ «Формула Радбруха»- теоретичний припис завершеного логічного судження, розроблений німецьким правознавцем Густавом Радбрухом унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму, для вирішення практичних правових проблем визнання закону чи законодавства «несправедливим правом». Зумовлений антиномією правових цінностей ідеї права - справедливість, доцільність і правопевність - за якою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом», а тому повинно поступитися справедливості (перша формула), як і те, що є «не лише «несправедливим правом», а й «неправовим за своєю природою» (друга формула). Викладена в праці «Філософія права» (1932), де право визначене як «те, що відповідно до свого смислу покликане служити ідеї права», статтях «П’ять хвилин філософії права» (1945) та, особливо, «Законне неправо та надзаконне право» (1946). Ідея права, яка ототожнюється з ідеєю справедливості в широкому розумінні, засновується на трьох правових цінностях, які її реалізовують, є взаємопов’язані, але водночас можуть перебувати в суперечливому співвідношенні, антиномії: справедливість (у вузькому розумінні), доцільність і правопевність (Rechtssicherheit; менш адекватні переклади: правова стабільність чи правова визначеність). Подоланню антиномії ідеї права присвячені центральні положення вчення Радбруха, зокрема більш ранні (до 1932 року) та більш пізні погляди, формалізовані в так званій «формулі Радбруха» — результаті видозмін його поглядів унаслідок філософсько-правової рефлексії на ідеологію і практику соціал-націоналізму. Пом’якшивши свої релятивістські позиції під впливом злочинів режиму націонал- соціалізму, Радбрух надав більшого значення справедливості як елементу ідеї права, відтак конкретизував і підхід до вирішення антиномії ідеї права — на користь пріоритетності справедливості над правопевністю і доцільністю. У повоєнних статтях вчений пише, що «... позитивне і гарантоване приписами та силою право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе і недоцільне. Винятки становлять лише випадки, коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» поступається справедливості.». Американський вчений С. Полсон реконструює положення Радбруха в дві «формули» про статус несправедливих законів, що частково збігаються: перша щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є «не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула). «Формула Радбруха» має практико-правове значення. Суди використовували ідеї, висловлювані Радбрухом про статус «несправедливих» нацистських законів (і не лише). Актуальними та принадними стали ідеї Радбруха у справі Федерального конституційного суду 1968 р., рішенням якого було визнано недійсним Закон «Про громадянство» (1941), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справедливості. Набули нової актуальності ідеї Радбруха в зв’язку з судовими процесами 1989-1999 рр., пов’язаними з охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. Хоча «ідея права», ідея «надзаконного права» у повоєнний період були спрямовані на критику юридичного позитивізму, сприяли ростові теоретичного та практичного інтересу до ідей природного права, його повоєнному «відродженню», Радбрух не вважав себе прихильником правового позитивізму чи (теорії) природного права.