В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

Ось як він відтак описує суд і свої роздуми про нього, наслідки, дух того часу: «Судили мене в якомусь невеличкому будинку напроти Софійського собору [в Києві]. В залі суду, за великим столом сиділо трьох, в середині - капітан, голова суду, високий чорнявий жидок з хитрими безсовісними очима. Зправа від нього - старший лейтенант, середнього росту русявий, мабуть, слов'янин. Зліва сиділа молода дівчина, теж у формі лейтенанта. Збоку, за окремим столом, сиділа секретар, жінка середнього віку в цивільній одежі.

Мені зачитували звинувачення і дали останнє слово. І тут блискавкою в голову мені вдарила думка: «А що, якщо я допустив грубу помилку тим, що сам собі підписав строк? Може ще трохи протиравшись, все закінчилось би інакше справедливіше. Навіщо ж я слухав того старика, де гарантія, що він порядна людина, а не досвідчений артист своєї справи?...»

Швидко-швидко побігли мої думки одна за одною і вмить дійшов я до висновку, що мені необхідно відказатися, поки ще не пізно, від підписаного мною протоколу слідства, розповісти суддям всю правду і те, якими методами добився слідчий, щоб я підписав йому всю цю, наскрізь видуману брехню. Деякий час я помовчав, збираючись з духом і думками і врешті послідовно висказав, що задумав.

Моя заява їх дещо здивувала. Деякий час вони перешіптувалися між собою, а відтак заявили, що суд відходить на нараду. Через декілька хвилин всі вони знову зайшли в залю і голова суду заявив, що мовляв «у нас, у нашому судовиробництві ніхто не змушує підписувати в протоколі те, чого в дійсності не було, що суд наш найсправедливіший у світі, що всі зловживання при ведені слідства у нас передбачені законами і суворо караються і т.д. і т.п. Врешті він сказав те, що я ніяк не сподівався і що страшно мене вразило, а саме, він заявив, що на основі вищесказаного, протокол слідства, мною підписаний, суд вважає дійсним, і в силу всього на в ньому вказаного, засуджує мене на п'ятнадцять років каторги, з відбуттям строку у віддалених місцях Радянського Союзу.

Вирок я сприйняв спокійно, поскільки мені здавалося, що так не може бути, що всьому тому ще не кінець. Просто тоді я не розумів духу часу і всього того, що на ним скривалося. Я не міг в той час усвідомити собі, куди я попав і з ким маю справу.

Хиба я один вправ жертвою свавілля і беззаконности тих часів? Скільки людей (та ще яких людей) було знищено без суду і слідства за час сталінського терору. Про яке правосуддя могла іти мова в той час, коли т.зв. «Особоє совєщаниє» або «тройка», як його ще називали, тому що в склад його входило троє людей, сидячи в Москві і не бачачи живої людини, судила на десять років тюремного ув'язнення навіть тих, в ділі яких і суд не міг знайти «состава преступления». Все рішав дух часу, він керував і направляв у певне русло всі дії радянських юридичних установ та інших правомірних інстанцій, які всупереч всім законам і здоровому глузду, мовчки по рабськи, виконували волю вищепоставлених. Мовчала обезчещена Феміда і весь безправний радянський народ» (С. 17-18).

З 1945 по 19545 року пробув він, як пише, в «раданських Освєнцімах і Бухенвальдах». Важко передати кількома словами (тай чи можна?) людські страждання, описані автором.

І ось зі смертю Сталіна в 1953 році, почалися зміни. За словами автора «. в кожен табір була після на спеціальна московська юридична група, яка тут на місці звільняла всіх тих в'язнів, карні діла яких, на її погляд, цьому підлягали. А відбувався цей процес ось як:

Комісія переважно влаштовувалась в одному з кабінетів табірного управління за столами, на яких вже заздалегідь лежали карні діла в'язнів, а ті тихо і смирно стояли в коридорі в черзі, чекаючи виклику. Дзвонив дзвінок і в кабінет заходив перший по черзі, називав свої прізвище і подавав основні дані свого карного діла: де і за що суджений, на який строк, і скільки вже відбув. Комісія знаходила його справу, зачитувала лише заключне рішення суду і відпускала в'язня, обнадіявши добрим результатом комісії. Відтак наступала невеличка консультація відносно розглянутого діла, дальше знову дзвонив дзвінок і в кабінет заходив слідуючий по черзі. Вся ця процедура з одним в'язнем займала не більше п'яти хвилин. Одним словом, як судили, так і розсуджували. Ні тоді, ні тепер ніхто не вглиблювався в суть справи, не шукав справжніх мотивів виновности підсудного, а діяв так, як того вимагав не кодекс законів, а дух часу. От що довгі десятиліття керувало радянським судівництвом! Законів, як таких, фактично не було, а була лише купа списаних паперів, на яку ніхто і ніколи не звертав уваги при рішенні всяких справ, а діяв лише по вимозі обставин» (С. 97-98).