В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

У контексті проблематики співвідношення та розмежування понять «право» та «закон» у правосудді показовим є інститут анулювання закону присяжними (присяжне анулювання закону)(jury nulification). Останній розглядається, як концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, в результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається фактично анульованим. Цей інститут започаткований в Англії та розвинутий у США. Присяжні (журі) виступають окремим носієм судової влади, частиною суду присяжних, наділеними окремими повноваженнями. З позицій розмежування понять «право» і «закон» присяжні анульовують закон, а не право. Таке анулювання може розглядатися, як інструмент протидії «несправедливим законам», несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Відтак, присяжне анулювання в більшості (не в усіх) випадків не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватися як практично доцільне з позицій принципу верховенства права.

Ідея правосуддя як поняття та його здійснення розглядається на прикладі філософії права Гегеля. Г.-В.-Ф. Гегель розглядав судочинство і правосуддя в контексті ідеї права, поняття права та його здійснення (що є предметом філософії права). В цьому ж світлі існують підстави для окреслення в Гегеля ідеї правосуддя як поняття і його здійснення. Судочинство і правосуддя Гегель розглядав, як окремі поняття, пов’язуючи їх здійснення з діяльністю держави, зокрема у зв’язку з формою правління. Порівнюючи такі форми правління, як олігархія (Швейцарія) та монархія (Німеччина), Гегель схилявся до конституційної монархії, за якої ідеї публічності суду, суду присяжних, й, зрештою, правосуддя можуть бути краще здійснені. Мету правосуддя Гегель убачав не лише в захисті, але й у «викоріненні» порушень прав власності та прав людини. Розглядаючи правосуддя та суди, як частину громадянського суспільства, він убачав суперечність між ним і державою, вважав, що суди повинні відповідати інтересам громадянського суспільства. При цьому він не виключав важливості ролі держави в здійсненні правосуддя, але не будь-якої держави, а монархії з конституційною формою правління. У філософії права Гегеля правосуддя постає як діалектичне явище, що розглядається в контексті ідеї права в її розвитку.

В цьому зв’язку підкреслимо, що правосуддя як функція, делегована державі громадянським суспільством.Теорія і практика держави і права виробила думку: здійснення правосуддя - головна функція судової влади. Водночас судова влада є частиною влади державної. Джерелом влади, зокрема і державної, як визначено, наприклад, і в Конституції України, є народ. Тому не випадково в деяких теоретичних і філософських концепціях суди не вважаються частиною держави (як-от у філософії права Гегеля, за якою суди - «уповноважені держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства»).

Правосуддя постає як сфера врівноваження інтересів. Аби урівноважити інтереси держави і громадянського суспільства й не допустити децентралізації влади, держава санкціонувала форми представництва народу в формі відправленні так званого правосуддя: суди присяжних, мирові судді, народні засідателі (детальніше - в наступній тезі). Хоча сьогодні й теоретично допускається й практично наявна певна участь народу в здійсненні правосуддя, за Конституцією, «делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» (ч. 1 ст. 124). Тому діалектично має відбуватися рух у напрямі, коли або «громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу» (К. Неволін), або коли створюється така стадія розвитку держави, як «державне суспільство - громадянська держава» (О. Б. Костенко), або в напрямі «правового суспільства» (С. І. Максимов). Загалом же, суцільне одержавлення функції правосуддя загострює протистояння між державою і громадянським суспільством, оскільки правосуддя є функцією, делегованою державі громадянським суспільством.

Соціальне здійснення ідеї правосуддя розкривається на прикладі соціології права Є. Ерліха.Критикуючи позитивістську юриспруденцію через вузькість у вивченні правознавством лише державного права, законодавства, за «перебільшений культ закону» (О. Бюлов), Є. Ерліх акцентував на зусиллях правознавства вдосконалити правову дійсність. Рушійною силою цього покликана стати соціологія права як основа правознавства. Уособленням новітньої свого часу методології права став напрямок юридичної думки, який отримав назву «рух вільного права» (Freirechtsbewegung), «вільне вчення про право», «вільне правознавство», одним із засновників якого був Ерліх (вчений вважав себе автором терміна «вільне правознаходження», першим, хто обґрунтував засади вільного правознавства). Школа «вільного права» (Freirechtsbewegung) як впливовий напрямок юридичної думки першої чверті ХХ ст. в Німеччині, Австрії та, певною мірою, Франції (Ф. Жені) заклав основи для подальшого розвитку соціологічної юриспруденції. Це право «вільне» в тому розумінні, що воно не є формальним правом: його не було формалізовано, воно поки що знаходиться в перехідному стані, подібно до законопроектів, політичних принципів, торгових звичаїв, невисловлених переконань, емоційних преференцій. Багато з них сформульовано спеціально для вирішення судами конкретних правових справ, керуючись судовим розсудом, актами волі, що надає їм характеру ціннісних суджень, а відтак робить судовим правом. Їхня чинність є меншою за чинність формального права й часом ніякою, але їхнє практичне значення часто є навіть більшим, бо існує менша ймовірність наявності правових суперечок при чіткому й всебічному формальному праві. Загалом, поряд із «правом юристів» (das Juristenrecht), з-поміж інших типів права Є. Ерліх вирізняв державне право (das staatliche Recht) та соціальне право (das gesellschaftliche Recht). Він також вирізняв три істотні чинники впливу на прийняття судових рішень у здійсненні правосуддя. Перший - ціннісні судження у судовій інтерпретації (наявність нормативного припущення про необхідність «правильного» рішення); другий - соціально-історичний контекст справи (кожна справа розглядається з огляду на її історико-соціальний контекст); третій - «особистість судді» (істотний чинник реалізації волі судді, будь-якого й зокрема «вільного правосуддя»). При цьому воля, свобода судді, за Ерліхом, не є суб’єктивним інтуїтивізмом, а «консервативною свободою відповідального ставлення до правового розвитку», турбота судді про належність своєї особистості.