В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

У судовій діяльності за умов інтерпретивізму «змиваються» кордони праворозумінь, відтак і відбуваються колізії між ними. Все це відбувається як в світлі пошуку оптимального рішення для сторін, законного чи правомірного рішення - згідно з діючим правом, так і справедливого рішення - згідно з уявленнями про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, але й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та здійснення права.

Окремо варто розглянути проблематику правосуддя як мети та мету правосуддя.Питання мети правосуддя в філософії правосуддя може розглядатися в контекстах мети правосуддя та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя розглядається як процес (інструмент досягнення певної мети), в другому - як ціль (результат).

Загалом питання про те, що мається на увазі під процесом правосуддя, досліджується процесуальним правом. Окреслюючи головні правознавчі погляди на мету правосуддя, розкриємо такі з них. По-перше, мета правосуддя з’ясовується (визначається) через конкретизацію завдання (завдань) судочинства як специфічної форми державної діяльності. Особливість такого визначення - мета правосуддя визначається залежно від виду судочинства (цивільного, кримінального, адміністративного тощо). Метою правосуддя є здійснення, захист і поновлення порушеного права (в правах). Спеціальний орган (зазвичай, суд як державний орган) уповноважується на здійснення правосуддя. Цей підхід до визначення мети правосуддя є конкретизуючим, оскільки фактично мета правосуддя конкретизується у різних формах судочинства. Зазначений підхід є поширеним і використовується у науках процесуального права, відображений у процесуальному законодавстві в частині мети, завдань, функцій судочинства загалом і відповідного виду судочинства зокрема. По-друге, метою правосуддя визначається справедливість. Таке визначення та думка поширені на практиці, коли будь-яке рішення суду чи інший результат судової діяльності оцінюється з позицій їх відповідності справедливості, її критеріям. Погляди тому різняться за ступенем зв’язку правосуддя та справедливості: від невіддільного зв’язку («Правосуддя не може бути відділеним від справедливості» (А. Ф. Коні) до уявлення про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим, якщо воно не відповідає вимогам справедливості (окреслено в рішеннях та окремих думках Конституційного Суду України та його суддів).

Існують підстави стверджувати про наявність формальних і змістовних сутнісних ознак правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення в формі судочинства судами як державними органами, а змістовною - відповідність вимогам справедливості та забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад, справедливості як меті правосуддя. Досягнення мети й може слугувати основою телеологічного розуміння правосуддя. Подальші дослідження правосуддя як мети і мети правосуддя полягають у дослідженні здійснення ідеї правосуддя, виявленні її смислів.

Розглядаючи співвідношення і розмежування понять правосуддя і самосуд, слід проаналізувати зазначені явища. Аналіз самосуду як явища виявляє додаткові підстави для розмежування понять «правосуддя» та «судочинство». Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється винятково державними судами, то самосуд - приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя - аналогія мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв'язок понять «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).