Ларс Свендсен - Філософія самотності

Очевидно, усі час від часу є самотніми. Людина, яка ніколи не відчувала себе самотньою, імовірно, страждає від недостатньої емоційності або її порушення. Причина полягає в тому, що люди з раннього віку мають потребу в прив’язаності до інших людей, і на практиці неможливо задовольнити цю потребу в кожен момент життя. Тож потрібно визнати, що в опитуваннях значна кількість респондентів скажуть, що вони «ніколи» не є самотніми. Я розцінюю це як те, що вони практично ніколи не є самотніми, але однаково їм знайоме це почуття, а самотність є постійно присутньою можливістю також і в їхньому житті.

Багато хто стверджує, що сьогодні ми живемо в «епоху самотності» [7] Jf. Marquard: «Plädoyer für die Einsamkeitsfähigkeit», с. 113; Moody: «Internet Use and Its Relationship to Loneliness»; Monbiot: «The Age of Loneliness is Killing Us». , що йдеться про «епідемію самотності» [8] Chen & French: «Children’s social competence in cultural context». . Проте у нас немає підстав стверджувати, що сьогодні самотність набула більшого поширення, ніж це було раніше. Існують епідеміологічні дослідження, які дають нам певну основу для оцінювання кількох минулих десятиліть, і ці дослідження демонструють головно, що самотність не стала поширенішою. Якщо розглядати це питання радше з перспективи історії ідей, нам не вдасться виявити, що поняття самотності з’являється у визначений момент часу і різко набуває значного поширення, як це відбувається з поняттям нудьги [9] Jf. Svendsen: Kjedsomhetens filosofi, с. 25f. . Варіанти визначення знаходимо, починаючи від старозавітних писань і аж до сьогодні. Дискусії про самотність помітно поширюються в певні періоди — за доби Просвітництва і Романтизму, подібно до випадку з нудьгою, але самотність не пов’язана з цими періодами, тому що вже раніше міцно укорінилась як почуття, притаманне всім людям. В останні десятиліття відбулося зростання дослідження самотності, а збільшення уваги до питання може дати нам підстави думати, що проблема загострилася, але ми не маємо доказів, аби стверджувати, що це справді так.

Коли я у цій книжці розмежовую самотніх і несамотніх, таке ідеалізування може викликати враження, що індивіди кожної з цих груп однорідні, а також що можна провести чіткий поділ між групами, тоді як в реальності мова йде про суцільне середовище. Загальні заяви про самотнього повинні завжди читатися з in mente , що існують великі відмінності у причинах самотності та в її досвідченні. Самот­ність, яку відчуває жертва цькування, очевидно, має передусім зовнішні причини, але причини постійної самотності людини, яка все життя була оточена друзями і турботливою родиною, радше варто шукати у внутрішніх емоційних і когнітивних схильностях особи або в їхньому розвитку. Таке узагальнення, як «самотній має більшу схильність до Х », де Х позначає когнітивну, емоційну або поведінкову властивість, вказує на властивості, які особливо поширені в групі «самотніх», але всередині групи існують великі відмінності, а окремий член групи не обов’язково повинен мати цю властивість. Було б краще, якби ми володіли більшою диференціацією і, відповідно, могли сказати, що властивість Х особливо поширена у людей з типом самотності А , але не в людей з типом самотності B , але для цього, щоб ґрунтовно це зробити, просто не вистачає досліджень.

Як правило, люди з більшою охотою характеризують час, проведений з іншими, ніж час наодинці [10] Larson: «The Solitary Side of Life: An Examination of the Time People Spend Alone from Childhood to Old Age». , але існують суттєві індивідуальні відмінності. Бути са­мотнім, у принципі, не має ні позитивного, ні негативного значення. Усе залежить від того, чому ти самотній. Бути наодинці — на-один, коли я — усе, що є, — це перебувати в ситуації, коли можна пережити як найкращі, так і найгірші моменти. Позитивний варіант Е.М. Чоран описує так: «У цю мить я наодинці з собою. Чого ще мені бажати? Не буває насиченішого щастя понад це. Хоча ні, є: наслухати, як серед тиші росте моя самотність» [11] Cioran: Sønderrevet, с. 159. . Негативна крайність описується в «Нудоті» Сартра, де говориться: «Я почувався так самотньо, аж думав скоїти самогубство. Мене стримувала лише думка, що ніхто, абсолютно ніхто не прийме мою смерть близько до серця, і у смерті я буду ще самотнішим, ніж за життя» [12] Sartre: Kvalmen, с. 152. . Не один лише Сартровий Рокантен переживає такий розпач. І Гекльберрі Фінн Марка Твена, і Голден Колфілд Дж.Д. Селінджера, і численні герої інших романів скаржаться, що вони такі самотні, що воліли би бути мертвими. Знову ж таки інші визнають біль, що лежить в основі досвіду самотності, але, утім, уважають, що цей досвід має ключове значення для їхнього росту як людини. Саме тому Рільке пише: «Люби свою самотність і приймай заподіяну нею біль з красивим звучним жалем» [13] Rilke: Brev til ein ung diktar, с. 22. .