Ларс Свендсен - Філософія самотності

У світі не буває нічого, що б не мало користі. Так само і з самотністю. Автор препарує її на хорошу та погану. Погана самотність завдає болю, символізує брак чогось важливого. Найважливішим, як ведеться, для людини є її «я», себто вона сама для себе. Самот­ня людина не може «заповнити себе собою», бо її «я» розщеплене та фрагментарне. Хронічна взаємодія з іншими від самого народження тягне її геть від самої себе, і ностальгія самотністю — це пошук чергової спроби відволіктися, знову втекти від себе. Однак самотність — це той простір, де можна й «знайти», «зібрати» і відчути себе, місце, де «людина має змогу наблизитися до Бога», Бога в собі, без якого не буває жодного його творіння. Одкровення, як зауважують філософи, приходять лише на самоті. І в цьому найвища чеснота хорошої самотності: здатність до самотності = зрілості.

Дедалі більша здатність до самотності означає ріст. Бо ріст і розвиток — це виокремлення, перетворення на самостійну істоту. Не перейшовши через самотність, «вирости» не можна. Примітивна самотність означає зупинку. Щезає відчуття руху, змін, динаміки. Людина з процесу стає точкою, в якій «вариться в своєму соку», бабрається в своїх психологічних нутрощах, обсмоктує свою недолугість і дефіцитарність. Оживити процес допомагає парадоксальність тієї ж самотності, конструктивна форма котрої завжди може стати керівництвом до дії.

Наша інаковість тотальна. Ніхто й ніколи не зможе достеменно відтворити всіх відтінків моїх почуттів, так само як і я не можу відчувати за іншу людину. Кожен із нас дійсно унікальний, і щемке переживання самотності від того, що для мене немає «рими в цілому світі», вряди-годи переслідуватиме всіх. Отже, нікуди не дінеться й самотність як базова екзистенційна даність. Наша унікальна душа не дозволить нам повністю злитися з іншою людиною. Ексклюзивність, як то кажуть, зобов’язує. Вона настійно вимагає здійснити в цьому світі щось своє, неповторне, екстраординарне. З усвідомлення своєї екзистенційної самотності починається «мужність жити» та насолоджуватися життям таким, яким воно є. Поки екзистенційна істина не буде асимільована самим самотнім, у його житті й особистості нічого не зміниться. В цьому просуванні саме «філософія самотності» може забезпечити психологічний поштовх, аби раз і назавжди покінчити з важкими роздумами над гіркотою своєї самотності.

Отже, самотність — це не зовнішнє, як помилково вважається в пересічній свідомості, а внутрішнє протистояння, прірва між світом і мною, і ніякі соціальні хитрощі компенсувати цього не зможуть. Рух можливий тільки зсередини назовні. Бо правда в тому, що всі ми один організм — Людство. Воно функціонує як система, в якій усі діють злагоджено й упорядковано, в унісон, з повною віддачею колективній задачі. Випасти в самоту з цього поля свідомості — безумство. Тому краще стати мудрецем, який і в самотності відчуває свій величний зв’язок із цілим. «Хіба можу я бути самотнім на самоті, — зауважив якось Далай-лама, — якщо я кожної хвилини думаю про світ!» Думати про світ, про іншого з інтересом і захватом — ось чого варто навчатися самотнім.

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена — це знахідка для людей, які потерпають від самотності, хочуть позбутися неї та для цього шукають вихід. Вона відкриває зухвалу правду про те, хто такі самотні та чому саме так складається їхня доля. Самот­ність = ізольованість накриває людину тоді, коли остання душить свої почуття і бажання, слідує за чужим «потрібно», «правильно», не довіряє собі та блокує власний потенціал. Зректися світу можна, тільки закрившись від нього. Адже навіть те, чим ми відчуваємо самоту, подарував нам світ, інша людина. Вона вклала в нас свій час і своє натхнення, вона готувала для нас їжу, любила й пестила, прибирала двір чи писала книжку, пекла хліб чи збирала комп’ютер. Їх, цих Дарувальників, було дуже багато в історії розвитку бодай найпростішого предмета чи думки. Вони сьогодні безіменні та безликі, але їхньою творчістю і працею обіймає наші плечі плед, вихоплює з темряви ліхтар, захищає від осінньої сльоти дім, радує око квітник чи розкішний олюднений ландшафт. Вони свідомо чи не свідомо дарували нам своє тепло, свою енергію і тепер незримо стоять навколо нас у всьому, що нас оточує. Артефакти не докоряють, не нагадують, вони нічого не відбирають, а тільки дають, забезпечують, захищають.

Самота пригноблює, самота вбиває, але тільки доти, доки не приходить екзистенційна зрілість — час, коли людина від філософії «взяти та використати» переходить до бажання «дати та підтримати», зі споживача стає Дарувальником. Тобто поспішає зробити все що може для близьких і далеких. Вона стає частиною вселюдського процесу. Вона думає про світ, і самотність щезає як її й не було. Бо її й справді немає, доки ми тут, доки ми співпричетні життю. Є ми, і є життя! Воно є! Поки що є! Де ж тут самотність?!