Ларс Свендсен - Філософія самотності

Індивід має дуже рефлексивне ставлення до самого себе. Така рефлексивність, очевидно, існує в будь-якому суспільстві, але вона значно радикалізована в тих суспільствах, де люди не надто пов’язані з традиціями, які можуть розповісти їм, ким вони є [262]. Ідентичність не є чимось даним, індивід радше створює свою ідентичність, виходячи з наявних для нього ресурсів, а для цього необхідне постійне спостереження, підтримка і зміна самого себе.

Ліберальний індивід повинен бути кимось «особ­ливим». Виникнення індивідуалізму дало індивідові нову відповідальність — стати самим собою. Ніцше сказав: «Ви повинні бути тим, ким ви є» [263]. Людина повинна не тільки бути індивідом, а й створювати себе із самої себе. Це, звичайно, неможливо. Кажучи строго, немає чогось такого як self-made-людина. У світі літератури прикладом людини, яка хоче створити сама себе з нуля, є чоловік з підпілля Достоєвського [264]. Він уважає, що свобода можлива лише за умови повної незалежності від будь-якої мислимої влади чи сили, але цього критерію ніколи не вдасться дотримати. Ніхто з нас ніколи не може поводитися суверенно, не зазнаючи зовнішнього впливу. Ти ніколи не зможеш визначити, ким ти є, абсолютно незалежно від свого оточення, незалежно від того, що сформувало тебе ще до твоєї спроби визначити себе [265]. Ліберальному індивіду властива множинність уявлень про світ і про себе. Він має цінності і вподобання. Можна сказати, мало що з цього було предметом усвідомленого вибору. В принципі, усе може змінитися, але лише на основі інших переконань, цінностей і вподобань, яких ми не вибираємо. Будь-яке перетворення відбувається на основі чогось уже даного. Ліберальний індивід не настільки незалежний від інших, як йому хотілося б думати.

Зокрема, як зауважує Джордж Герберт Мід, ми створюємо своє «я» через взаємодію з «я» інших, а тому, в принципі, не можна провести якоїсь чіткої межі між своїм власним «я» і «я» іншого [266]. Бути самим собою означає також мати змогу прийняти погляд поза межа­ми себе і побачити себе очима інших. Отже, «я» — це соціальний продукт. Ми вчимося бачити себе так, як нас бачать інші, і перетворюємо себе через взаємодію з «я» інших. Однак «я» також зберігає певну незалежність щодо інших.

Ліберальний індивід не настільки автономний, соціально вільний і не поводиться настільки суверенно, як собі думає, але він і не розчиняється в соціумі. Звичайно, ліберальний індивід перебуває у соціумі, але соціальна належність не визначає його відповіді на питання: як я повинен жити? Цей погляд приймають і комунітаристи, наприклад Майкл Сендел, який пише: «Як істота, котра тлумачить себе, я можу розмірковувати над моєю історією і в цьому розумінні відсторонюватися від неї» [267]. Ліберальному індивідові, насправді, не потрібно чогось більшого для того, щоб визначити, що остаточне слово в усіх нормативних питаннях залишається за «я». У відносинах з іншим ліберальний індивід стикнувся з парадоксом, коли обидвоє хочуть необмеженої свободи і справжньої прив’язаності [268]. Природно, здійснити цього не можна, принаймні поки свободу розуміють як незалежність або відсутність обмежень. Та як побачимо далі, видається, що ліберальний індивід головно поєднує на практиці свободу і прив’язаність. До цього часу індивід в основному обговорювався як абстрактне поняття. Тепер подивимось, як цей образ матеріалізувався в реальному світі.

У 1949 році антрополог Джордж Пітер Мердок опублікував дослідження 250 культур із різних періодів часу і частин світу і дійшов висновку, що нуклеарна сім’я була універсальною величиною, яка з певними варіаціями домінувала в усіх культурах [269]. Мердок наштовхнувся на заперечення з боку антропологів, які вказували на інші способи організації життя, в яких люди об’єднувалися в інші типи спільнот. І Мердок, і його критики погоджувалися в тому, що люди за всіх часів і в усіх місцях, по суті, спрямовували своє життя таким чином, щоб жити разом з іншими. Очевидно, їм було відомо про існування монахів-відлюдників та інших людей, що живуть наодинці, але в тих культурах це були винятки. Але цей процес зазнавав швидкої зміни, на що вказує соціолог Ерік Кліненберґ у своїй книжці «Життя на соло». Він зазначає, що в 1950 році 22 відсотки населення США були одинокими, а домашні господарства на 9 відсотків складалися з людей, що живуть наодинці. Сьогодні 50 відсотків дорослого населення США одинокі, а люди, що живуть наодинці, становлять 28 відсотків домашніх господарств [270]. Такий же високий відсоток тих домашніх господарств, які складаються з двох дорослих без дітей, що є звичнішим за інші форми співжиття, як-от нуклеарна сім’я, житлове товариство тощо. Одиноко живуть більше жінок, ніж чоловіків. Жінки, котрі живуть одні, більшою мірою за чоловіків продовжують так жити, але для обох груп властиво, що коли вони спершу живуть одні, то більш схильні продовжувати жити одні, ніж переїздити і жити разом з іншими [271]. Одну третину тих, хто живе одиноко, становлять люди старші 65 років, але найбільше зростання кількості осіб, котрі живуть одні, спостерігається у групі віком до 35 років; сьогодні їх у десять разів більше, ніж у 1950 році. Однак ми бачимо, що чимраз більше людей похилого віку живуть одні. За оцінками ЄС, у 2010 році вони становили третину людей похилого віку [272]. Більшість людей старшого віку стверджують, що вони воліють жити одиноко, ніж переїздити до дітей або в будинки для людей похилого віку [273]. В країнах Північної Європи показники будуть найвищими — 40—45 відсотків людей ведуть домашнє господарство одні. Це явище притаманне не лише Заходу. Найшвидше кількість людей, котрі живуть одні, зростає в Китаї, Індії та Бразилії [274]. Виглядає на те, що в цілому світі події розвиваються дуже стрімко: в 1996 році людей, що вели домашнє господарство одні, було 153 мільйони, а в 2006 році ця кількість збільшилася до 202 мільйонів.