Ларс Свендсен - Філософія самотності

В суспільствознавчій літературі прийнято стверджувати, що самотність значною мірою викликана сучасним індивідуалізмом. Ця думка, принаймні, тягнеться аж до Токвіля і його досліджень демократії в Америці у 30-х роках ХІХ століття [282]. Протест Френсіса Фукуями проти плачевного становища сучасного суспільства плавно пристосовується до цієї перспективи.

Друга проблема культури індивідуалізму полягає в тому що вона закінчує відсутністю суспільства. Суспільство не формується щоразу при випадковій взаємодії групи; справжнє суспільство тримається разом на основі спільних цінностей, норм і досвіду його членів. Що глибші і сильніші ці цінності, то сильніше відчуття спільності. Але не всі вважають очевидним або необхідним взаємозв’язок між особистою свободою і спільнотою. Звільнившись від традиційних зв’язків подружжя, сім’ї, оточення, робочого місця і церкви, люди воліли б зберегти соціальні зв’язки, але цього разу могли б самостійно їх вибирати. Та поступово вони зрозуміли, що така виборча спорідненість, якою вони можуть за власним бажанням користатись або ні, лише зробила їх самотніми і дезорієнтованими, внаслідок чого вони стали прагнути глибших і триваліших відносин з іншими людьми [283].

Роберт Патнем — соціолог, до якого через такий діагноз останнім часом була прикута найбільша увага, стверджує, що зниження участі в боулінг-лігах є симптомом загального згасання соціальних мереж, що своєю чергою призвело до ослаблення соціального капіталу. Патнем визнає, що американці продовжували приєднуватися до організацій і що вони спілкувалися більше, ніж будь-коли, але стверджує, що існував суттєвий брак «реальних зв’язків між реальними людьми» [284]. Есе і книжка Патнема стали значно відомішими за багато інших досліджень, результати яких розходилися з його твердженнями [285]. Щоправда, відбулося помітне скорочення кількості членів тих організацій, що їх досліджував Патнем, але в інших організаціях відбулося збільшення. Насправді, у членстві в організаціях спостерігалася значна стабільність. Той факт, що в окремих організаціях, які досліджував Патнем, спостерігалося зниження членства, не є надто суттєвим, оскільки ­могло випадково статися так, що ці організації історично застаріли і були замінені іншими. Недавні дослідження соціального капіталу в США здебільшого взагалі не знаходять якихось істотних змін, деякі показують змішані результати, а інші — навіть збільшення [286]. Однак Патнем бачить лише зниження і на основі своїх висновків малює похмуру картину «деградації суспільного життя», «ослаблення соціального капіталу» і громадян, які піклуються лише про «одиночну гонитву за приватними благами» [287].

Насправді, маємо незначні підстави прислухатися до висновку Патнема. Як детально продемонстрував Клод С. Фішер, у США від 1970 року суттєво не змінилася ні кількість, ні якість особистих відносин [288]. Звичайно, багато що зазнало змін — більше людей живуть одні, пізніше беруть шлюб, мають менше родичів тощо, але, по суті, вони такі ж соціально активні, як і раніше. Частка тих, хто стверджує, що вони соціально ізольовані, практично не змінюється. Фішер зауважує одну істотну зміну: навіть якщо американці, як звично, є членами багатьох організацій, вони стають менш активними в цих організаціях [289]. Здається, вони сприймають членство не настільки зобов’язуючим, як раніше.

У часто цитованій статті стверджується, що кількість американців, які не мають нікого, з ким можна було б обговорити важливі питання, потроїлася в період з 1985 по 2004 рік, а це становить майже чверть населення [290]. Дослідження відразу ж набуло широкого висвітлення в засобах масової інформації, а його дані наводилися в багатьох інших дослідженнях. Однак рідко згадують певні застереження авторів досліджень, коли вони самі заявляють про велику невизначеність результатів і пишуть, що показники ступеня соціальної ізоляції, ймовірно, зависокі. Клод Фішер зауважував, що результати дослідження надто суперечать практично всім іншим дослідженням в цій царині, до того ж вони мають настільки суттєві методологічні недоліки, що на їхній основі не слід робити якихось висновків щодо змін у соціальних мережах [291].

Щобільше, нема жодних підстав уважати, що саме по собі збільшення індивідуалізму сприятиме підвищенню рівня самотності. Існують дослідження, які припускають, що індивідуалістичні суспільства мають вищий рівень самотності, ніж суспільства колективістські [292]. Однак більшість досліджень показує абсолютно протилежне: поширення самотності, як правило, вище в колективістському, а не в індивідуалістському суспільстві [293]. Країни Південної Європи, ті як Італія, Греція та Португалія, мають високі показники. Країни Східної Європи мають вищий рівень поширення самотності, ніж країни Західної Європи [294]. В Японії — дуже колективістській країні — рівень поширення самотності один із найвищих у світі. Тому й існує тенденція, згідно з якою незадовільні стосунки з сім’єю мають важливіше значення для самотності в колективістській країні, ніж в індивідуалістській, тоді як стосунки з друзями є важливішими в індивідуалістському суспільстві, ніж у колективістському [295]. Крім того, дослідження, в якому взяло участь 13 тисяч студентів із 31 країни, не показало більшої задоволеності сімейними відносинами в колективістському суспільстві, ніж в індивідуалістському [296]. Зараз часто твердять, що сучасний індивідуалізм спричиняє більшу самотність, але це надто малою мірою підтверджується емпіричними дослідженнями.