Ларс Свендсен - Філософія самотності

У праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1943) Йозеф Шумпетер стверджував, що події розвиватимуться саме так. Він писав, що в модерному капіталістичному суспільстві сімейне життя і роль батьків матимуть менше значення і чимраз більший відсоток людей обиратимуть відмову від великих жертв заради життя в сім’ї: «Ці жертви стосуються не лише того, що можна виміряти грошовими показниками, а й невизначеного обсягу втрати задоволення, безтурботності та можливості насолоджуватися альтернативами зростаючої привабливості та розмаїття» [275]. Пророцтво Шумпетера стало соціальною реальністю.

Особа, яка обирає одиноке життя, не обов’язково повинна бути більш асоціальною за інших людей. Те, що особа живе сама, також не означає, що вона самотніша за тих, котрі живуть разом з іншими. Наприклад, ми бачимо, що люди, які живуть самі, мають більше контактів із друзями та родичами, ніж ті, хто бачиться з ними за нагоди і живе з іншими, тоді як люди, які перебувають у шлюбі, витрачають на друзів і родичів менше часу, ніж витрачали тоді, коли жили без пари [276].

Люди, які живуть одні, упродовж тижня частіше відвідують друзів, вони частіше входять до якоїсь соціальної групи і частіше за тих, котрі живуть із партнером, проводять вечори з друзями. Отож не можна стверджувати, що люди без пари або ті, хто живе один, мають менше соціальних контактів, ніж ті, хто обирає жити разом з іншими. Можливо, вони однаково соціальні, але просто віддають перевагу іншому соціалізуванню [277].

Виглядає на те, що ті, хто сьогодні живе один, мають меншу потребу в прив’язаності до інших, ніж ті, хто живе разом з іншими; вони не мають ані нижчого рівня задоволення від існування, ані вищого рівня поширеності самотності, ніж у тих, хто живе з іншими [278]. Це дивує, оскільки люди, які живуть одні, як правило, повідомляють про вищий рівень самотності, ніж люди, які живуть разом з іншими [279]. Більшість, імовірно, відразу ж подумає, що збільшення кількості людей, які живуть самі, буде супроводжуватися відповідним збільшенням кількості людей, які почуваються самотніми, але в емпіричних дослідженнях масштабу самотності ми не знаходимо таких висновків. Виглядає на те, що показники самотності вражаюче мало змінилися за такої драматичної зміни способу життя.

Можливо, причина, через яку ти самотній, важливіша за те, що ти самотній. Стосунки одинокої особи з іншими можуть мати вирішальне значення для переживання цього стану. Можна бути одиноким за власним вибором або через соціальне виключення; перший стан, імовірно, переживається позитивно і, відповідно, не приводить до негативного почуття самотності, тоді як другий досвідчується болісно. Якщо справді дедалі більша кількість людей живуть одиноко через власний вибір, тоді можна очікувати, що заявлений рівень самотності не збільшується. Тоді стабільність показників самотності пояснюватиметься тим, що спосіб життя наодинці просто був обраний самостійно.

Сучасна література, особливо популярна, часто залишає враження, що сучасний ліберальний індивід — стражденна душа, вражена самотністю, відчуженням, тривогою і депресією. В опублікованій у The Atlantic статті написано: «Ми потерпаємо від нечуваного відчуження. Ще ніколи ми не були такими відділеними один від одного чи настільки самотніми» [280]. Безліч книжок стверджують, що ми стаємо все більш ізольованими і самотніми, ці книжки досить популярні. Макс Вебер стверджує, що індивід страждає від величезної внут­рішньої самотності, і пов’язано це з виникненням протестантизму [281]. Зіммель підкреслює самотність індивіда, особ­ливо в житті великого міста. У післявоєнних дослідженнях суспільства самотність перебуває найближче до «стандартного діагнозу» сучасного життя, як правило, разом з індивідуалізмом як основним поясненням усього зла. Особливий вплив має праця «Самот­ній натовп» (1950) Девіда Різмана, Натана Ґлейзера і Реуела Денні. Услід за нею з’явилися подібні книжки, як-от «Нація незнайомців» (1972) Венса Паккарда і «Культура нарцисизму» (1979) Крістофера Леша. У 1995 році Роберт Патнем опублікував свій есей «Боулінг наодинці», а кількома роками пізніше з’явилася книжка з такою ж назвою. В 2009 році Жаклін Олдс та Річард С. Шварц видали «Самот­нього американця», а 2011 року побачили світ «Одинокі разом» Шеррі Тюркл. Вплив цих книжок вийшов далеко за межі академічних кіл до широкого загалу, і навіть якщо вони здебільшого ґрунтуються на даних зі США, їхні висновки мали серйозне значення для усього західного світу.