Ларс Свендсен - Філософія самотності

Твоя самоідентифікація не вкорінена глибоко всередині тебе й не відділена від інших, а радше корениться у твоїй прив’язаності до інших. Саме невдача у прив’язаності до інших має руйнівний ефект для самоідентифікації. Без прив’язаності до інших ти є лише гіршою версією самого себе, тому що центральні частини тебе залишаються неторканими. Врешті-решт, є тільки одна вагома відповідь на запитання, чому я повинен бути другом для X і любити Y , — бо присутність X і Y допомагає мені ставати кращою версією самого себе. У цьому сенсі можна стверджувати, що й у дружбі, й у любові завжди присутні егоїстичні мотиви, але в такому разі також слід підкреслити, що частина «кращого» у тобі — це властивість прагнути і робити найкраще для інших, не думаючи про особисту вигоду. І в дружбі, і в любові присутня спільна ідентичність. Значна частина відповіді на запитання «хто я?» полягає у тому, що я є другом для X і люблю Y . Коли я думаю про себе, моє «я» містить також «ми». Це також означає, що любов і дружба задають нам іншого напряму, ніж це робить індивідуальність.

Самот­ність — центральне поняття у філософії Карла Ясперса. Він стверджує: бути «я» означає бути самотнім [248]. Той, хто говорить «я», створює відстань, малює навколо себе коло. Завдання самотності — це завдання «я». Самот­ність може існувати лише там, де є індивіди. Але там, де індивіди, також присутнє прагнення до індивідуальності (а отже — потреба в самотності) і страждання через індивідуальність (а отже — потреба позбутися самотності) [249]. Всередині людини є внутрішня суперечність: вона бажає водночас і залишатися сама з собою, і переживати глибоку спільність з іншими. Самот­ність для Ясперса нерозривно пов’язана з усвідомленням відокремлення від інших, і так само нерозривно вона пов’язана з нашими комунікативними здібностями. Лише той, хто через самотність стає своїм «я», може спілкуватися взагалі, і той, хто не здатен до спілкування, не може бути самотнім або взагалі бути своїм «я» [250]. Кожна людина змушена намагатися вирішити завдання: як подолати самотність завдяки спілкуванню, не втративши себе. Людське спілкування часто має характер «безнадійної спроби віднайти спільність серед самотніх» [251]. Ясперс визначає лише одне реальне скасування цієї суперечності: коли і індивідуальність, і спільність можуть співіснувати, і це відбувається в любові між двома рівноцінними людьми, які спілкуються на одному рівні. Однак він також стверджує, що така любов трапляється дуже рідко, що це радше ідеальне, ніж фактичне поняття.

Якщо Ясперс уважає, що любов повинна бути остаточними ліками від самотності, слід визнати, що така любов радше має ідеальний характер, аніж уособлює те, що можна віднайти в реальному світі. Але є любов, яка руйнує самотність, навіть якщо той, хто любить, може час від часу почуватися самотнім, а це не надто й незвично. Однак така любов не має ніяких гарантій. Навіть якщо відчуваєш настільки глибоку спорідненість до іншої людини, що аж не можеш уявити, що коли-небудь почуватимешся по-іншому, ці стосунки також змінюються, тому що змінюються люди в стосунках. І навіть якщо відчуваєш незмірно глибоку спорідненість з іншою людиною, між вами завжди існуватиме відстань, а в ній і самотність, до якої потрібно мати повагу. Ідеалізовані історії про природу любові вводять нас в оману, і тоді нам важче втілити ту любов, яка цілком реальна, на противагу тому, що твердять про любов циніки і скептики. Якщо ти створюєш для любові ідеал, якого ніхто ніколи не в змозі досягнути, цим самим ти унеможливлюєш задоволення цієї потреби. Тоді ти також гарантуєш собі самотнє існування. І доти Дон Дрейпер та інші циніки мають рацію, стверджуючи, що нам усім судилося відчувати самотність упродовж цілого життя, але ця самотність може зустріти іншу самотність — і тоді вона вже не така й самотня. За словами Рільке, можливо відкрити «любов, де дві самотності межують, охороняють і вітають одна одну» [252].