Ларс Свендсен - Філософія самотності

Роман Толстого «Сімейне щастя» (1859) — це історія чоловіка середнього віку Сергія і молодої жінки Маші, розказана з перспективи останньої. Поступово та закохується в Сергія і відчуває, що вони обоє справді є одним цілим. Маша розповідає про їхні спільні обіди й вечері під час медового місяця, що були наповнені радістю і відвертістю, однак уже за два місяці їй стає самотньо у цих відносинах, бо здається, що частина свідомості Сергія залишається їй недоступною [246]. Щобільше, вона нудиться і каже, що після любовного екстазу буденна любов видається недостатньою. Щоб залікувати цю нудьгу, вони поринають в публічне життя, але невдовзі Сергієві це набридає. Після цього їхнє взаємне невдоволення загострюється настільки, що вони починають жити цілком окремим життям, хоч і мешкають разом. Навіть народження двох дітей не дає їм відчуття більшої близькості. Зміни стаються тоді, коли вони їдуть до будинку, де виростала Маша, де почався їхній роман, і Маша починає роздумувати, як сталося, що все так змінилося. Вона думає, що любов померла і винні у цьому вони обидвоє. Коли Маша розкриває Сергієві свої думки, він відповідає, що давня любов повинна була померти, щоб звільнити місце для чогось іншого, і що немає підстав звинувачувати когось із них у тому, що сталося, тому що в певному сенсі цього було не уникнути. Саме це усвідомлення знову поєднує їх, і виникає нова любов, яка, однак, відрізняється від закоханості. Щоб не зробити розповідь Толстого нормою для кожних стосунків — бо вона закінчується однією, для сучасного читача надто безпристрасною, «зрілою» любов’ю, — у ній містяться деякі ідеї, дійсні для кожних стосунків. Ця історія достовірно зображує закоханість, так само як розповідь про Ромео і Джульєтту та їй подібні, але оскільки зв’язок Маші і Сергія втілюється в життя і триває довше за одну ніч, як було в Ромео і Джульєтти, він повинен мати стосунок до реальності любові, а не лише до ідеалізовування. Для того щоб любов тривала, потрібно в кожний період часу зводити її на щоразу новому фундаменті.

У закоханості відчувається цілковита єдність, але ти поєднуєшся з кимось, хто тобі ще невідомий і хто також не знає, ким є ти. З розвитком стосунків ти виявиш, що інша людина є не такою, як ти собі уявляв на початку; те ж саме відчуватиме ця людина щодо тебе. Звісна річ, ти помітиш деякі спільні риси, про які ти не знав, тому що ви не показували одне одному цих рис, і таким чином отримаєш запевнення у вашій гармонії. Тривожнішими будуть ті риси, які порушують гармонію з її платонівською єдністю без жодного рубця. Платонівська єдність — уявна величина. Справжня любов — це співіснування, єдність двох, які повинні мати відмінності. В кожних стосунках присутні біль і розчарування, які потрібно долати, щоб могла тривати любов. Питання полягає в тому, чи такі труднощі слід розглядати як ознаку того, що любов минула, чи вважати їх частиною основи для подальшого поглиблення любові. Єдність в любові завжди міститиме дві самотності. Ти завжди можеш зістрибнути з відносин, коли уявна єдність закоханості зникає або стикається з реальністю, і шукати нову закоханість, яка замінить попередню. Але таке існування означає, що ти ніколи не дозволяєш пізнати тебе і ти теж ніколи по-справжньому не пізнаєш іншого. Менш самотній варіант містить визнання, що платонівська єдність повинна поступитися на користь чогось іншого, що може містити самотність, але також залишає місце для зустрічі двох самотностей.

Ми усвідомлюємо, яке значення має дружба і любов для людського життя, для подолання самотності, під загрозою якої ми всі першопочатково перебуваємо, але ми також мусимо враховувати, що ні дружбу, ні любов не можна втілити ідеально. Дружбі або любові не сприяє соціальний перфекціонізм, в якому навряд чи знайдеться простір для відхилення від ідеального уявлення про те, що відносини сприймаються з недоліками. Саме такий соціальний перфекціонізм, як було сказано, частіше зустрічається серед самотніх, ніж у несамотніх. Самот­ня людина думає, що її не люблять і що ніхто не буде її другом, але, можливо, проблема радше в тому, що ця людина нездатна любити когось або бути чиїмось другом, бо висуває абсолютно недосяжні вимоги для дружби і любові.

В житті тобі потрібна дружба і любов. Ти маєш потребу піклуватися про когось і потребу, щоб хтось піклувався про тебе. Саме завдяки піклуванню про когось світ набуває для нас сенсу. Піклування також означає формування себе як особистості [247]. Ти є тим, про що піклуєшся. Якщо ти ні про що не піклуєшся, ти — ніхто. Якщо піклуєшся лише про самого себе, ти потрапив у порожню пастку. Ти маєш потребу бути потрібним. Ти маєш потребу отримувати визнання від когось, кого вважаєш рівноцінним собі.