Ларс Свендсен - Філософія самотності

За словами Зіммеля, сучасна індивідуалізація призводить до руйнування дружби, коли людина вже не має одного друга або двох друзів, які відповідають усьому її регістру, у неї тепер численні друзі для різних потреб і цілей [228]. Однак маємо не надто й багато доказів того, що сьогодні дружба значно фрагментованіша, ніж раніше. Сучасний шлюб і партнерство також розвиваються таким чином, що стосунки з партнером витісняють інші суспільні відносини, а партнер твого життя повинен бути в змозі задовольнити всі твої соціальні потреби. Вимоги любові до ідентичності більші за ті, що їх висуває дружба. Мало кому здаватиметься проблемою, що у твоїх друзів є інші друзі, але навряд чи хтось уважатиме нормальним, якщо людина, яку ти любиш, любить іще й когось іншого. Дружба вимагає частини тебе, а любов має тенденцію вимагати всього тебе.

Любов передбачає існування незалежних, окремих індивідів, і саме цю окремішність вона намагається подолати. У «Бенкеті» Платона Аристофан виголошує промову про те, як людина спершу була двостатевою істотою, була і чоловіком, і жінкою, мала два обличчя, чотири ноги і чотири руки [229]. Однак ця істота виявилася настільки могутньою, що становила загрозу для богів, і тому Зевс вирішив розділити її надвоє. «Коли людську природу було розділено у такий спосіб на дві половини, кожна половина бажала собі поєднатися із втраченою — вони припадали одна до одної, обіймалися і, прагнучи зростися в одне, вмирали від голоду і неробства, бо одна без другої нічого не хотіла робити. І коли одна половина вмирала, а друга лишалася, та, що залишилася, вишукувала собі іншу половину і завмирала в її обіймах…» [230]Ми прагнемо саме цього першопочаткового ідеального стану, в якому двоє нерозривно були одним, і тільки якщо нам вдасться відновити таку єдність, людина може бути абсолютно щасливою, говорить Аристофан. Проте він усвідомлює, що це просто недосяжний ідеальний стан, і тому каже, що ми радше повинні «шукати найбільш наближене до ідеалу, що означає — знайти кохану людину, яка створена за нашою природою» [231]. Промова Аристофана бере за відправний пункт той факт, що відома нам людська природа має в собі щось неповне. Нам потрібно бути пов’язаними з кимось, тому що самі по собі ми недосконалі. Незважаючи на деяку кумедність образу істоти з двома обличчями, чотирма ногами і чотирма руками, ми інтуїтивно схоплюємо задум Аристофана: коли ми когось любимо і ця любов взаємна, ми почуваємося цілісними, наче становимо досконалу єдність разом із коханою людиною. Вважають, що любов може подолати самотність, яку відчуває кожна людина. Така любов існує, вона перевершує всі інші почуття і спов­нює нас відчуттям прив’язаності, яке сильніше за все, відоме нам раніше. Це ніби сп’яніння, але воно дає нам усвідомлення справжнього сенсу , такого сенсу, перед яким бліднуть усі інші форми сп’яніння.

Важливий момент промови Аристофана — існує одна людина, яка нам підходить, і якщо нам вдасться знайти цю людину, то всі проблеми зникнуть, як роса під променями сонця: ти знайшов людину, яка робить тебе цілісним і надає твоєму життю сенс, якого не вистачало. Проблема образу, що його змальовує Аристофан, полягає в тому, що на кохану людину і на відносини загалом перекладають непосильний тягар. Очікувати від інших людей, що вони зроблять нас цілісними і утворять разом із нами одне ціле без жодного рубця, означає поставити їх у безвихідне становище. Власне, через це інший не може не «зазнати невдачі». Інший завжди зберігатиме свою відокремленість, буде іншим, навіть якщо під час любовного сп’яніння можна обдурити самого себе і не помітити саме цього. Не можна покладати на іншого завдання пошуку сенсу, який потрібен тобі у житті. Інша проблема полягає в тому, що любов ставлять за межу досяжності, оскільки тобі ніколи не знайти людину, з якою будеш у цілковитій гармонії.

Ти міг би повторювати самому собі аж до того дня, коли тебе опустять у могилу: «я здатен любити, але просто ніколи не знаходив саме тієї людини», бо ти вимагаєш точної відповідності до власного уявлення, ким має бути інша особа, з безмежним списком «специфікацій вимог», які не дозволяють відхилення, і так ти ніколи не зустрінеш когось, хто живе за твоїми стандартами. Але якщо ти прожив усе життя, так і не знайшовши людини, яку міг би полюбити — не тому, що жив виключеним, ізольованим чи відкинутим, а тому, що жодна реальна людина, з якою ти мав контакт, не може жити за твоїми стандартами, — правильнішим буде висновок, що насправді ти не здатен любити, тому що твої уявлення про любов унеможливлюють любов реальну.