Ларс Свендсен - Філософія самотності

Для Канта дружба є вирішенням самотності, яка слідує з нашої «асоціальної соціальності». В «Антропології» він пише, що замість того, щоб уважати людину стадною твариною, варто розглядати її «самітною твариною, що уникає своїх сусідів» [214]. Та водночас людині властива «одна необхідність: належати до того чи того суспільства» [215]. У цьому важливе нагадування про нашу подвійність, коли нам властивий і потяг до інших людей, і відштовхування від них, щоб бути наодинці з собою:

Під антагонізмом я розумію асоціальну соціальність людини (ungesellige Geselligkeit), тобто бажання людини увійти в суспільство, бажання, яке, однак, пов’язане з характерним опором, що постійно загрожує розділити це суспільство. Схильність до цього, очевидно, криється в людській природі. Людині властиво бути частиною суспільства, оскільки в такому стані вона більше відчуває себе людиною, тобто відчуває розвиток своїх природних здібностей. Проте великою мірою людині також притаманна індивідуалізація (ізоляція), оскільки вона має асоціальну властивість прагнути організувати все сама згідно зі своїм баченням, а далі очікує опору зусібіч, тому що знає, що сама буде схильною опиратися іншим [216].

Кант наголошує на нашій потребі значити щось для інших, показувати, що ми маємо цінність і найвище схвалення [217]. У своїй «асоціальній соціальності» людина відчуває потребу показати іншим, ким вона є, а також свої глибинні думки і почуття [218]. У соціальному стані людина відчуває потребу по-справжньому відкритися комусь, але оскільки це пов’язано з ризиком, вона намагатиметься прив’язатися в дружбі до однієї людини або, в кращому разі, до кількох спеціально обраних людей [219]. Як зауважує Кант в одній із лекцій, без друга людина стає цілком ізольованою [220].

Монтень хоч і надає великого значення самотності [221], та ще більше він цінує дружбу і називає її «найвищою формою людської спільноти» [222]. Зразковою була дружба Монтеня з Етьєном де ла Боєсі, яка описується як щось зовсім відмінне від того, що зазвичай мають на увазі під поняттям дружби.

До речі, те, що ми зазвичай називаємо дружбою і друзями, — не що інше, як спілкування і знайомства, укладені цілком випадково або з певною метою і які приводять до виникнення зв’язку між душами. Але у тому типі дружби, про який зараз мова, душі зближуються і уподібнюються одна одній настільки всеохопно, що межі розмиваються, а рубці після з’єднання стають невидимими [223].

Такий опис дружби дуже близький до опису любові у промові Аристофана у «Бенкеті» Платона про дві душі, які створені для зустрічі одна з одною і які поєднуються в досконале ціле. Монтень описує, як вони «шукали одна одну ще до того, як побачили», що вони дивилися одна на одну з «полум’яною відданістю» і «відкрили своє найсокровенніше» [224]. Щобільше, це тип досконалої дружби, коли всі риси, які можна цінувати в безлічі друзів, зібрані в одній особі і коли немає місця для інших друзів, окрім цього одного друга [225]. Тож для Монтеня смерть друга стала руйнівною, він пише: «тепер я відчуваю, що залишився наполовину людиною» [226]. Монтень описує модерну форму дружби, де основною є емоційна близькість, а для Аристотеля такий підхід був би абсолютно чужим. Однак виникає питання, чи не стає дружба, яку описує Монтень, у реальності любовним зв’язком.

Аристотелівська дружба доброчесності та монтенівський ідеал дружби надто всеохопні, і здається, що тоді, окрім друзів, несумісно мати щось інше, наприклад роботу або сім’ю. З іншого боку, кантіанська дружба близькості стає, можливо, занадто обмеженою. Чи не полягає дружба в чомусь більшому, що виходить за межі того, щоб ділитися думками і почуттями з обраними, а не з широким колом людей? Як правило, друзі поділяють один або кілька спільних інтересів, що стосуються спорту, культурних уподобань або чогось подібного. У структурі дружби присутнє щось третє, і воно допомагає пов’язувати друзів одне з одним. Тож виникає питання, чи це не робить дружбу вразливішою, оскільки можна припустити, що один з друзів утратить інтерес до якогось виду спорту чи в нього зміняться культурні вподобання. Само по собі це так, але також можна стверджувати, що цей третій компонент допомагає створювати певну постійність, коли спільний інтерес зберігається, навіть якщо змінюються інші життєві обставини.

Для того щоб узагалі говорити про дружбу, в стосунках повинна бути присутня певна безкорисливість [227]. Справжня дружба чи любовний зв’язок вимагають, за словами Аристотеля, бажання робити те, що добре для інших, заради них, а не задля самого себе. І для того щоб робити це по-справжньому, потрібна взаємність, коли інший також бажає робити те, що добре для тебе, заради тебе, а не задля самого себе. У дружбі присутня об’єктивність, якої немає такою ж мірою в любові. Нам нескладно уявити нерозділене кохання — більшість із нас, напевно, були в ситуації, коли ми любили когось, хто не любив нас у відповідь, — але нерозділену дружбу уявити собі значно складніше. Можна любити іншу людину, і той факт, що вона не відповідає взаємністю, не перетворює любов на ілюзорну. Якщо в дружбі немає взаємності, то про яку дружбу взагалі йде мова.