Ларс Свендсен - Філософія самотності

Задовго до виникнення романтизму промова Аристофана стала зразком романтичного образу любові. Таку форму любові знаходимо згодом у листуванні Абеляра й Елоїзи, особливо в листах Елоїзи після того, як Абеляра кастрували її родичі, а вона сама стала черницею і решту життя провела в монастирі. Читаючи написане Елоїзою, дивуєшся, якою всепоглинаючою є ця любов, настільки всепоглинаючою, що в листах не залишається місця навіть для Бога, бо Абеляр заполонив усю її свідомість [232]. Романтична любов надає божественного виміру тому, кого любиш. Тож постає питання: що сталося б із любов’ю, якщо б стосунки не перервалися через родичів Елоїзи і якщо б закохані прожили все життя разом. Не знати, чи зумів би Абеляр зберегти свою подобу божественності в повсякденному житті.

З Ґетевим Вертером поширюється образ любові, яка ще більше нашпигована емоційними стероїдами. Спершу Вертер пише, що насолоджується своєю свободою і самотністю [233]. Свій світ він знаходить усередині себе [234]. А тоді зустрічає Шарлотту і божеволіє від любові. Він безупинно прагне бути поруч із нею, стає нестямним від найменшого її дотику чи слова. Він також страждає від нестерпних сумнівів, чи любить вона його. Значно важче терпіти такі сумніви, коли сприймаєш любов єдиним справжнім джерелом сенсу існування. Любов Вертера до Лотти вже від початку приречена на поразку. Хоч би яким шаленно закоханим він був, та однаково не здатен вийти за власні межі. Вертер промовисто некомпетентний і в мистецтві, і в любові, він розуміє це, коли каже: «Моє серце належить лише мені» [235]. Він не сходиться з іншими людьми і завжди знаходить суттєву причину, щоб їх уникнути. Але не Лотту, яку він ідеалізує і вважає «святою» [236]. Він не в змозі зрозуміти, що насправді вона вийшла заміж за іншого, що любить іншого, а не його [237]. Навіть у любові до Лотти Вертер не здатен вирватися зі своєї егоцентричності — це єдине, що дійсне для нього, і становить його суб’єктність. Як відомо, історія закінчується самогубством, коли ця суб’єктність стикається з реальністю: Лотта не хоче його. Важливе значення для історії безмежної відданості Вертера до Лотти — яка насправді є відданістю його власній закоханості — має те, що відносини ніколи не втілюються в життя. Навіть якщо Вертер не вкоротив би собі віку, він ніколи не міг би реалізувати любові з Лоттою, вони ніколи не мали б тривалого спільного життя, тому що Лотта бажала іншого чоловіка. Саме через те, що відносини ніколи не стають реальністю, пристрасть Вертера не перетворюється на банальну й нудну повсякденність.

Дивно, що майже в усіх найвідоміших історіях кохання йдеться не про любов упродовж цілого життя, а про сп’яніння від закоханості. Яким було б життя Ромео і Джульєтти, якби вони жили далі, одружились і дожили до середнього віку? Чи було б можливо підтримувати ту ж пристрасть? Вони помирають, провів­ши разом одну ніч, а отже, в межах п’єси не виникає подібних запитань. Те саме з фільмом «Титанік»: якщо б пароплав не зіштовхнувся з айсбергом, а благополучно приплив із Саутгемптона до Нью-Йорка, то як би розгорталася історія дівчини з вищого класу Роуз і бідняка Джека? Або — якщо Джек також врятувався б? Через мимовільність їхніх стосунків їм не довелося мати справу з буднями, коли звички одного можуть дратувати іншого, коли розкидані шкарпетки або коли одному подобаються морепродукти, а інший терпіти їх не може. Закоханість є важливою частиною любові, але все одно це лише частина. Закоханість не засліплює. Як зауважує Гайдеґґер, вона змушує нас бачити речі, які ми не здатні помітити, коли не відчуваємо закоханості [238]. Але можна з упевненістю сказати, що закоханість трохи одноока або одновимірна, тому що упродовж деякого часу особа відчуває і зосереджується лише на кількох рисах обраної людини. Любов розгортається протягом тривалішого періоду, і тому уявлення про іншу людину стає значно комплекснішим. Найвідоміші історії кохання обмежуються крихітною частиною любові, її початком, коли любов тільки починається. В романтичній перспективі закоханість перетворюється на природу любові. Ці історії, можливо, дають добре уявлення про те, як починається любов, але не про те, як вона триває.

Протилежністю до крайнього ідеалізування любові є цинізм, який притаманний Донові Дрейперу, коли той у першому епізоді серіалу «Божевільні» розповідає коханці: «Те, що ти називаєш закоханістю, винайшли такі хлопці, як я, щоб продавати нейлонові панчохи. Людина народжується одинокою і одинокою помирає, а цей світ звалює на неї гору правил для того, щоб вона про це забула».