Ларс Свендсен - Філософія самотності

Правова держава — основна передумова для існування довіри в сучасному суспільстві. Арендт вказує на це у нотатці від 3 вересня 1951 року:

Політика існує для того, щоб гарантувати мінімальну довіру. Закон, що твердить: коли ти зробиш те і те, то станеться так; договір, що постановляє: коли виконуєш те і те, я виконаю ось це і оце, — усе це створює межі для передбачуваності серед непередбачуваного. Так само працює мораль. Тому політика і конституція стають навіть ще більш незамінними тоді, коли все менше можна покладатися на мораль, тобто за весь час розвитку світу, коли різні моралі ставали відносними внаслідок зіткнення одна з одною [184].

На жаль, Арендт не розвинула цю думку, аналізуючи самотність в тоталітарних суспільствах, а це призвело до того, що з її твердження складно зрозуміти, чому тоталітаризм продукує самотність.

Та слід зазначити, що Арендт продовжує свій аналіз у працях від «Походження тоталітаризму» і до «Vita Activa» і в останній згаданій роботі стверджує, що та ж самотність, яка характерна для тоталітарного суспільства, також виявляється і в сучасному суспільстві мас загалом через зменшення відмінностей між приватним і публічним: «Тут самотність виражається у своїй найекстремальнішій і нелюдській формі» [185]. Арендт помиляється в діагнозі, для якого вона наводить у приклад не що інше, як посилання на «Самот­ній натовп» (1950) Девіда Різмана, Натана Ґлейзера і Реуела Денні. Вона має рацію, коли стверджує, що і сучасне суспільство мас характеризується зменшенням відмінностей між приватним і публічним, але таке зменшення має зовсім інший характер, ніж у тоталітарних суспільствах, оскільки воно не означає одночасно закриття простору для вільної взаємодії між індивідами. Це впливає на довіру людей одне до одного, що своєю чергою має наслідки для самотності. Існують значні відмінності між демократичним і тоталітарним або авторитарним суспільством з огляду на довіру та міжособистісні відносини. На цьому моменті, до слова, акцентує ще Аристотель, завважуючи, що дружба в дуже невеликому ступені присутня серед тиранії і значно більше її — в демократії [186].

Нескладно зрозуміти, чому довіра відіграє таку визначальну роль у проблематиці самотності. Відсутність довіри призводить до обережності, котра підриває безпосередність, що є важливою частиною прив’язаності до інших. Як писала у «Міддлмарч» Джордж Еліот: «Він не довіряв її відданості, а чи буває одинокіша самотність за недовіру?» [187]. У недовірі людина цілком і повністю залишена на саму себе.

Демонстрування довіри робить тебе вразливим, а коли виявляєш довіру до когось, хто має дуже велике значення для тебе, стаєш особливо вразливим. Довірившись комусь, втрачаєш контроль над інформацією. Через намагання прив’язатися ризикуєш бути відкинутим. Тому існує спокуса просто виключити довірливих людей як наївних. Проте це добрий приклад того, що довірливі люди мають точніші судження щодо особистості та намірів інших людей [188]. Їхнім судженням притаманно більше нюансів, такі люди швидше реагують, тож взаємодія з іншими йде гладше.

Довіра вирішує проблему, що стосується міжособистісної непевності. Ризик, пов’язаний із взаємодією з іншими, присутній завжди. Ти ніколи не можеш бути певним у тому, що думають і що будуть робити інші. Відверто кажучи, ти ніколи не можеш бути цілком упевненим у тому, що сам думаєш і будеш робити, але це вже інше питання. У близьких дружніх і родинних стосунках ти не звертатимеш уваги на цей ризик. Правду кажучи, жодна дружба не може бути по-справжньому близькою, якщо не ігнорувати такий ризик. Очевидно, не потрібно довіряти особі в усьому: я можу, наприклад, довірити другові побути нянею для дитини, але ж не дозволю йому оперувати мій мозок. Повинна бути загальна довіра, а загальна недовіра для дружби є порушенням норми. Тому правильно писав Ларошфуко: «Не довіряти своїм друзям — більший сором, ніж дозволити їм себе обдурити» [189]. Недовіра свідчить про те, що ти не справжній друг, а якщо це так, то, можливо, ти заслуговуєш на те, щоб тебе зрадили: «Наша недовіра виправдовує зраду ближнього» [190].

Словами Френсіса Фукуями можемо сказати, що недовіра збільшує «вартість угоди» у людській взаємодії [191]. Через недовіру складніше бути разом. Звичайно, ми всі демонструємо довіру одне одному, оскільки жити без цього просто неможливо. Довіра має ступені і варіанти. Тому нас спантеличує опис довіри як очевидної дихотомії в данського філософа і теолога К.Е. Льоґструпа в «Етичній вимозі» (Den etiske fordring, 1956):