Ларс Свендсен - Філософія самотності

У таких країнах, як Норвегія і Данія, більшість жителів уважають, що людям загалом можна довіряти, тоді як у Бразилії і Туреччині так думає лише одна людина з десяти [171]. Дослідження Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) показують, що серед норвежців і данців дев’ять осіб із десяти мають «високий рівень» довіри до інших, тоді як серед греків і португальців — лише чотири особи з десяти [172]. Очевидно, що такі різні рівні загальної довіри істотно впливатимуть на людську взаємодію в цих країнах. Отже, ми бачимо, що Норвегія і Данія мають одні з найнижчих показників рівня самотності в Європі, тоді як Греція і Португалія — одні з найвищих. Не так багато є досліджень про самотність в Китаї, але маємо підстави вважати, що рівень самотності там високий [173]. Кореляція між довірою і самотністю справджується і для індивідуального рівня, і для національного. Звичайно, бувають винятки, вони завжди є, і, напевно, найкращим прикладом тут буде Японія, в якій побачимо дуже високий рівень і довіри, і самотності.

Часто стверджують, що західний світ — і в цьому відношенні також інші частини світу — переживає кризу довіри, але доказів, які б підтверджували загальне зниження рівня довіри, не так вже й багато. Звичайно, ці рівні змінюються з часом і залежно від регіону. Наприклад, фінансова криза викликала падіння довіри до фінансових інституцій, а в багатьох країнах — і до органів державної влади загалом, але в деяких країнах, таких як Швейцарія та Ізраїль, ми бачимо збільшення довіри до влади [174]. Проте немає підстав говорити про якесь зниження загальної довіри, тобто довіри до інших людей в цілому, а саме ця довіра має настільки важливе значення для самотності. Наприклад, якщо подивитися на скандинавські країни, в останні десятиліття рівень загальної довіри там суттєво зростав, починаючи від високого рівня [175]. Очевидно, що довіра перебуває під загрозою, вона завжди під загрозою з тієї простої причини, що через свою природу її легко зруйнувати і важко відновити, але у нас немає підстав думати, що ці загрози сьогодні сильніші, ніж будь-коли раніше.

Точаться дискусії з приводу того, що створює високий рівень довіри в країні. Розглядають багато факторів — як-от міцна правова держава, сильне громадянське суспільство, незначна корупція, культурна однорідність, добробут, економічна рівність тощо [176]. Щобільше, вищий рівень освіти в країні співвідноситься з вищою довірою. Здається також, що існує чітка кореляція між індивідуалізмом і загальною довірою, коли рівень довіри в індивідуалістичному суспільстві вищий, ніж у колективістському. Якщо держава слабка або органи влади вражені корупцією і людина не може бути впевнена, що її права будуть захищені, це матиме руйнівний вплив для загальної довіри в державі [177]. Соціальна сегрегація також впливає вельми негативно. У скандинавській дискусії було прийнято стверджувати, що високий рівень довіри залежить від держави загального добробуту. Однак в одному дослідженні Андреас Берг і Крістіан Бйорнсков наводили переконливі аргументи на користь протилежного — що саме довіра уможливила створення скандинавської держави загального добробуту [178]. Це не виключає того, що розвиток держави загального добробуту може благотворно впливати на рівень довіри, але свідчить про те, що істотний вплив спрямований у протилежному керунку. Берг і Бйорнсков дослідили 77 країн і стверджують, що величину держави загального добробуту можна передбачити на основі рівнів довіри в її історії. Серед іншого, вони намагаються це продемонструвати, розглядаючи рівень довіри в нащадків емігрантів зі Скандинавії до США 150 і 70 років тому; виявляється, що їхній рівень довіри значно перевищує рівень, властивий решті населення в США.

Ханна Арендт у своєму аналізі політичного тоталітаризму наголошує на значенні самотності. Тоталітаризм знищує простір між людьми, в якому вони можуть вільно взаємодіяти. Він порушує соціальний простір, а цим самим і відмінність між приватним і публічним. Це — організована самотність [179]. Арендт має рацію в тому, що тоталітарні режими створюють самотність серед населення, але важко виокремити її пояснення, чому так відбувається. Непереконливість аналізу Арендт у тому, що вона, по суті, не враховує довіру, хоч і часто згадує про важливість стосунків із «надійними однодумцями, вартими довіри» [180]. Суспільство найменшої довіри в історії — це, ймовірно, Радянський Союз у 1930-х роках [181]. Тоді в принципі ти не міг комусь довіряти і ніхто не міг довіряти тобі [182]. Ніхто не міг знати, хто був інформатором таємної поліції, і навіть якщо ти не зробив нічого поганого, існувала неминуча загроза, що тебе заарештують і направлять до в’язниці або трудового табору. Оскільки громадяни були змушені демонструвати, що варті довіри режиму, вони не могли довіряти одне одному [183]. У 1930-х роках змагання за очищення від «ворогів» набирало дедалі більших обертів, для створення якоїсь видимості порядку були встановлені квоти, та насправді ніхто не міг передбачити, хто потрапить до квоти наступного тижня, — для цього достатньо було бути, наприклад, філателістом. У такому суспільстві вирішальне значення мала закритість від інших. Треба було з великою обережністю висловлювати думку навіть у безневинних ситуаціях, а також обережно показувати свої емоції. А найбезпечніше — звести до мінімуму особисті контакти з іншими.