Ларс Свендсен - Філософія самотності

Настрої не лише супроводжують наше співіснування з іншими людьми, а й суттєво визначають, якими ми є поруч із ними [94]. Видається, це має ключове значення для феноменології самотності. Особа, яка перебуває в настрої самотності, поводитиме себе поруч з іншими в інакший спосіб, ніж несамотня. Можна сказати, що самотній і несамотній, так би мовити, живуть у різних світах, тому що істотно відрізняється їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуації, в якій вони перебувають. У «Логіко-філософському трактаті» (1921) Людвіґ Вітґен­штайн пише: «Світ щасливої людини інакший, ніж світ нещасної» [95]. Те саме можна сказати про світ самотньої людини. Самот­ність показує самотню частину реальності, показує самотній світ. Але існують також інші частини реальності або, якщо завгодно, — інші світи.

Почуття можна розглядати не лише як суто суб’єк­тив­ні події, а й як когнітивні інструменти, тобто з їхньою допомогою ми довідуємося про реальність. Подібно до всіх інших інструментів, якими ми послуговуємося для пізнавання реальності, почуття можуть давати нам правильне або неправильне уявлення. Наше почуття в певній ситуації також залежить від того, як ми інтерпретуємо цю ситуацію. Як побачимо в розділі 3, самотні і несамотні інтерпретують соціальні ситуації по-різному. Існує очевидна кореляція між низьким рівнем довіри і самотністю. Самот­ні також гостріше за несамотніх сприймають своє соціальне оточення як загрозливе [96]. Самот­ні більшою мірою, ніж несамотні, розцінюють соціальні ситуації ризикованими, що змушує їх поводитися інакше, а це, своєю чергою, стає на шляху досягнення з’єднання з іншими, якого прагне самотній. Страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту. Соціальний страх підриває безпосередність у наших стосунках з іншими людьми і тим самим руйнує соціальні відносини. Коли самотній зі страхом перебуває в соціальній ситуації, цей страх міститиме проекцію, що сама ситуа­ція в майбутньому може викликати біль або травму. Аристотель пише, що «страх — почуття незручності або неспокою, викликане тим, що, як нам здається, має велику здатність руйнувати або заподіювати шкоду і несе болісну прикрість» [97]. Очевидно, особа, котра перебуває в соціальної ситуації з таким уявленням, буде діяти стриманіше, ніж особа, позбавлена занепокоєння, і це створюватиме обмеження на можливе досягнення певного зв’язку з іншими. Тут постає доречне поняття психічної еквівалентності. Згідно з цією концепцією, людина не здатна розрізнити внутрішній емоційний або когнітивний стан та об’єктивну реальність. Кажучи коротко, особа, на основі того, як вона почувається, вважає, що почуття і є реальністю. Наприклад, людина на основі власного почуття незахищеності робить висновки, що інші люди вороже налаштовані, навіть якщо насправді це не так.

Можна стверджувати, що самотнім часто властива неадекватна емоційна оцінка соціальних ситуацій. Тоді самотня особа може заперечити, що це зовсім не суперечить ситуації, оскільки будь-яка зустріч з іншою людиною несе можливість болісного відторгнення. Відповісти можна так: саме страх перед подібним відторгненням збільшує ймовірність того, що так і станеться. Аристотель пише: «Помилка виникає тому, що страшаться або не [того, чого] треба, або не так, як належить, або не тоді, коли треба, або ж [іще] через що-небудь таке» [98]. Можна відчувати надміру великий страх щодо об’єкта, який до певної міри пов’язаний з небезпекою, але при цьому сила страху не відповідає величині небезпеки.

Як я вже зауважував, самотність також можна описати як соціальне відчуження, відчуття незручності або болю, яке дає нам зрозуміти, що наша потреба у зв’язку з іншими не задовільнена. Тут також може з’явитися дисфункціональна ознака. Можна уявити, що почуття триває, навіть якщо особа на позір досить сильно пов’язана з іншими, коли вона є частиною соціальної спільноти чи має близьких людей. Зрештою, можна уявити, що сама потреба настільки велика, що її ніколи не можна задовольнити. Існують дані, що хронічно самотні мають набагато вищі очікування від міжособистісних стосунків, аніж ті, хто не самотні [99]. Соціальні перфекціоністи ставлять вищі вимоги у соціальній взаємо­дії як до самих себе, так і до інших [100]. Розгляд цього питання продовжиться в розділі 3. Для багатьох людей з хронічною самотністю проблема полягає в такому: незалежно від свого соціального оточення і навіть в оточенні люблячих і турботливих друзів і сім’ї, вони однаково почуваються самотніми. Їм притаманне очікування надто міцного зв’язку — такого, що досягнути його ніколи не вдасться. З цього також випливає, що ніякі зміни в соціальному середовищі такої людини не зможуть вирішити проблему її самотності. Вирішення залежить від роботи самотнього над самим собою.