Ларс Свендсен - Філософія самотності

Деякі почуття існують від нашого народження, інші — з’являються вже за деякий час. Непросто визначити, коли людина здатна переживати самотність. Маленькі діти у дошкільному віці можуть дати мовне вираження самотності, але як бути з меншими дітьми, в яких ще не виробилися відповідні мовні навики? Чи можуть вони відчувати самотність? Відповісти на це не так просто. Вважається, що за виразом обличчя маленьких дітей можна ідентифікувати комплексні почуття, такі як сором і заздрість, але немає виразу обличчя, яке б відповідало почуттю самотності. А як щодо малечі, яка плаче, коли її залишають одну? Звичайно, можна припустити, що дитина переживає самотність, але плач може означати також страх. У будь-якому разі ми можемо стверджувати, що почуття самотності дається взнаки в ранньому дитячому віці [83]. Відтак воно більшою чи меншою мірою супроводжує наше подальше життя.

Чарльз Тейлор зауважує: хоч би якими були почуття, тлумачення їх — засаднича річ [84]. Не буває «сирих» почуттів. Не завжди очевидно, в якому почуттєвому стані перебуває людина. Дві особи можуть перебувати в на позір досить подібному стані, але послуговуватися різними характеристиками для його означення. Можна бути сумним , коли цей сум викликаний тим, що особі бракує зв’язку з іншим або вона відчуває ослаблення зв’язку, але в цій ситуації особа не використовуватиме слова «самотня». Можна прагнути мати друга, кохану людину або більшу соціальну заангажованість і називати це радше тугою , ніж самотністю. Якщо найближча нам людина помирає, ми воліємо, навіть коли мине тривалий період часу, описувати наше почуття як сум , а не самотність, хоч у цьому випадку критерію самотності було досягнуто. Межі між різними почуттєвими станами бувають дуже нечіткими. Можна, звичайно, прагнути до чіткіших відмінностей між почуттями і знайти визначення, яке задаватиме необхідні задовільні умови для того, щоб ми могли стверджувати: « X самотній, якщо, і тільки якщо...» Та далеко не всі явища надаються до визначення у такий спосіб, і коли ми маємо справу з почуттями загалом і самотністю зокрема, мусимо змиритися з деякою непевністю нашого об’єкта. Як зауважує Аристотель, «адже людині освіченій властиво домагатися точності для кожного роду [предметів] тією мірою, якою це допускає природа предмета» [85].

Ми також не завжди можемо чітко знати, в якому почуттєвому стані перебуваємо. Є почуття, які пов’язані з соромом, і тоді ми не хочемо визнавати їх перед іншими; часто ми не будемо цього визнавати навіть перед самими собою. Добре відомо, що самотність часто пов’язана із соромом, до цього ми ще повернемося у розділі 8. Почуття самотності дає нам зрозуміти, що наше соціальне життя не задовольняє нас, і коли наш стан стає соціально видимим, почуття болю стає ще більшим. Самот­ність — це те, що ми приховуємо. Ми також можемо приховувати її від самих себе.

Іншим прикладом такого почуття є заздрість, яка змушує людину почуватися жалюгідно. Як зауважує Франсуа Ларошфуко: «Ми часто хвалимося своїми пристрастями, навіть найбільш злочинними; але зазд­рість — пристрасть упосліджених і вбогих, ми ніколи не наважимося зізнатися в ній» [86]. Почуття заздрості настільки невтішне для нашої самооцінки, що ми часто старатимемося знайти інше тлумачення цього почуття — наприклад, що ми відчуваємо обґрунтоване обурення щодо об’єкта почуття. У нас настільки добре розвинена здатність до самообману, що наші пояснення власних почуттєвих станів просто-таки непохибні.

Крім того, буває, що ми ретроспективно переглядаємо минулі почуттєві стани. Можна прийти додому з вечірки, під час якої нам здавалося, що свято просто чудове, але, повернувшись, ми зробимо висновок, що весь вечір страшенно нудилися. Можна озирнутися на якийсь період життя і сказати: «Тоді мені здавалося, що я щасливий, але насправді я був дуже нещасним». Аналогічно можна реагувати на минулі періоди життя і думати: «Напевно, я був дуже самотнім у той час, але сам цього не знав». Може здатися, що це створює труднощі для такого кута зору на самотність, який надає великої ваги твердженню, що самотність обертається навколо почуття, бо ж не можна мати почуття, якщо не відчуваєш його: почуття, якого не відчуваєш, не існує. До певної міри це так, але людина може проганяти від себе почуття, і тоді воно вже не перебуває у центрі уваги, або ж людина може розтлумачити й осмислити його як якесь інше почуття. Нема певності, що ми правильно ідентифікуємо почуття, коли воно у нас є, але для того, щоб стверджувати, що особа X має почуття Y в момент часу t , потрібно, щоб X принаймні в ретроспективі могла визнати Y як почуття, що його вона мала на момент часу t .