Ларс Свендсен - Філософія самотності

Коли ти перебуваєш в певному настрої, світ постає як визначене поле можливостей [101]. Різні настрої дають змогу мати різне ставлення до світу в цілому, до предметів і до інших людей. Настрій не можна просто змінити за допомогою вольової дії. Як казав Гайдеґґер, настрій не можна зняти й одягти, ніби пару рукавичок [102]. Однак він стверджує, що ми повинні спробувати взяти контроль над нашим настроєм, але про те, як досягнути такого контролю, пише небагато [103]. Оскільки ми, по суті, пасивні щодо нашого настрою, складно сказати, як слід чинити, щоб мати такий контроль, але Гайдеґґер, здається, вважає, що ми так чи так повинні бути в змозі переходити в інакший настрій [104]. У цьому контексті виникає питання: що є протилежністю самотності? Почуття належності? Така належність — це саме те, чого бажає самотній, але не може досягнути. Ми повинні діяти опосередкованіше і, наприклад, навчитися довіряти іншим. Як побачимо, узагальнена недовіра до інших людей є одним з головних провісників самотності. Якщо навчитися довіряти іншим, сприймати їхні слова, міміку і жести не такими загрозливими, тоді можна ставитися до них більш безпосередньо і цим самим поліпшити передумови для зв’язку з ними.

Самот­ня особа сформувала своє «я» таким чином, що вона і боїться інших людей, і водночас хоче поєднатися з ними. Проте самотня особа також могла б сформувати інше «я», котре могло б ставитися до свого соціального середовища в інший спосіб. Та слід зазначити, що жоден із нас не може вибрати почуття просто так. Самот­ній просто не може зробити вибір не відчувати страху або болю через нестачу прив’язаності. Проте ми можемо впливати на почуття в більш непрямий спосіб. Завжди можна розглянути ситуацію, за якої виникає відчуття, коли ви зазвичай переживаєте страх бути відкинутим і, як наслідок, самотність. Можна працювати з почуттями, з якими входиш у ситуацію, і з почуттями, що виникають у самій ситуації. Ми маємо обмежену, але, утім, реальну здатність звільнитися від почуття або погамувати його. Нам усім треба працювати над власним почуттєвим життям і формувати наші емоційні схильності. Тому ми можемо казати, що відповідаємо за власні почуття. Усі ми несемо відповідальність, в якій суб’єкт і об’єкт відповідальності є однією і тією самою людиною: я відповідаю за себе . Я відповідальний не лише за свої вчинки, а й до певної міри і за те, що я відчуваю і думаю, виходячи з того, що ці почуття і уявлення можуть бути адекватними або неадекватними стосовно своїх об’єктів і — щобільше — що в моїх силах їх змінити. Почуття не є чимось даним, і кожен може самостійно провести роботу над ними.

Ми оцінюємо емоційні реакції нормативно і стверджуємо, що у визначеній ситуації особа має надто сильне або надто слабке почуття. Можна вважати, що хтось недостатньо сумний після якоїсь трагічної події, що люди занадто сердяться з приводу дріб’язкової «образи» або через ревнощі до коханої людини, яка, судячи з усього, поводилася бездоганно. У сатиричному шоу Little Britain таким прикладом є стара знатна жінка, страшенна расистка; якщо вона, наприклад, з’їла тістечко, до якого торкалися руки людини іншого кольору шкіри, її переповнювала така огида, що вона одразу ж починала блювати. Ми засуджуємо людину, яка реагує у такий спосіб, навіть якщо це спонтанна емоційна реакція, тому що людина не повинна так почуватися, і ми можемо звинувачувати її за відсутність спроби змінити свої думки і почуття стосовно людей з іншим кольором шкіри. Відповідно, ми також можемо вважати, що скарги особи на відсутність соціальної підтримки і на почуття самотності, похідне від цього, не обґрунтовані, тому що особа має соціальну підтримку, якої логічно можна очікувати.

Ми культивуємо почуття і формуємо емоційні звички. Змінюючи судження, можна змінити почуття. Змінити можна практики і звички, а разом із тим і почуття. Всі наші почуття можна регулювати. Те, що ти відчуваєш, досить незначною мірою є предметом вибору саме тут і зараз — це результат схильностей, як вроджених, так і набутих, і низки рішень, що охоп­люють певний період часу. Ти не несеш відповідальність за те, що маєш схильність почуватися самотнім, але ти відповідальний за те, як даєш собі раду з цією схильністю. Отже, ти теж — принаймні частково — відповідаєш за власну самотність. До цієї теми ми ще повернемося у розділі 8.