Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

З розглянутим вище питанням пов’язана інша тенденція: недооцінка ролі етнічного чинника у становленні європейських націй і огульне застосування терміна «етнічний націоналізм» у негативному значенні. Західні дослідники термін «етнічний націоналізм» застосовують у двох значеннях. Кен Вулф у статті «Етнічний націоналізм: аналіз і захист» [4] Ken Wolf. Nationalism: an Analysis and a Defense // Canadian Review of Studies in Nationalism. XIII. I (1986). вказує, що термін «етнічний націоналізм» почали застосовувати у 1970–ті роки для позначення регіональних націоналістичних рухів: причому він застосовувався поряд з таким терміном, як «етнорегіоналізм».

Проте останнім часом він все частіше застосовується також в іншому значенні: для позначення такого сцособу громадянської консолідації в межах конкретної держави, коли наголошується на важливості етнічного чинника як основи громадянської консолідації.

Водночас ліберальний підхід до націоналізму фактично ігнорував роль етнічного чинника у становленні західних націй, висуваючи на перший план інші чинники —передусім політико–правові, соціальні, економічні. До того ж термін «етнос» нерідко застосовували, щоб позначити спільноти, основою яких є племінні, кровноспоріднені (в тому числі расові) зв’язки або ж позначали цим терміном передусім етнографічні ознаки спільноти. Це, по–перше, надавало термінові «етнічність» негативного відтінку, а по–друге, заважало зрозуміти справжню роль етнічного чинника у становленні західних націй. Як показують дослідники становлення націй в Європі (скажімо, Ентоні Сміт у своїй праці «Національна ідентичність»), попри поєднання етнічного чинника з іншими — політико–правовими, соціальними, економічними, — саме завдяки використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної самобутності. Адже саме у процесі становлення європейських націй фактично була зреалізована ідея етнічної серцевини, коли деякі елементи однієї етнічної нації (мова, основні політико–правові традиції, політична символіка тощо) стали основою консолідації громадян в одну політичну націю. У цьому відношенні такі нації можна розглядати як зреалізований варіант етнічного націоналізму (якщо застосовувати цей термін у другому із двох наведених вище значень останнього). Виключно політичні нації (швейцарці як нація) становлять у Європі скоріше виняток.

Справді, якщо застосовувати термін «етнічний націоналізм» у другому значенні (визнання важливої ролі етнічного чинника в досягненні громадянської консолідації у межах даної держави), то на перший план виступає питання, що саме позначають словом «етнічність» і яке місце відводять етнічному чинникові. Адже все залежить від того, що мається на увазі, коли йдеться про важливість етнічного чинника для об’єднання громадян в одну політичну націю. Бо це твердження можна розуміти по–різному: як повну культурну асиміляцію етнічних меншин чи навіть як етнічну чистку (хай навіть у формі витіснення етнічних меншин поза межі державних кордонів), або ж як ідею етнічної серцевини (саме так вона була використана у творенні європейських політичних націй). У цьому останньому варіанті протиставлення етнічного націоналізму так званому громадянському націоналізмові (чи, в українському слововжитку, державницькому патріотизмові) може призвести до серйозних непорозумінь.

Скажімо, у багатьох країнах на південь від Сахари, де історично не виникли етнічні нації, застосування ідеї етнічної серцевини — як основи громадянської консолідації — стикається з великими труднощами, а то й просто неможливе. Тут, як правило, творять «громадянські релігії» та різного роду політичні міфи з метою об’єднати людей у політичні нації. Іншу ситуацію маємо в центрально- та східноєвропейських країнах — у тому числі й в Україні, — де існування етнічних націй є реальністю. Коли ідею етнічної серцевини стосовно цих країн позначають як «етнічний націоналізм» у негативному значенні (протиставляючи йому громадянський націоналізм як певну альтернативу), то при цьому не враховують деякі суттєві вади цієї альтернативи. По–перше, ідея виключно громадянської консолідації є більшою мірою прагматичною — вона не містить у собі привабливої культурної перспективи, оскільки націлена на сприйняття реальності такою, якою вона є, або ж вимагає творення особливої «громадянської релігії» чи політичного міфу.

Іншою вадою такого альтернативного протиставлення є нехтування тим фактом, що етнічний чинник в ідеї етнічної серцевини поєднується з громадянським патріотизмом, із захистом прав людини і прав етнічних меншин. А таке протиставлення нав’язує думку, що «етнічний націоналізм» безумовно ігнорує права людини, права етнічних меншин тощо. Крім того, у цьому разі наголошується, що етнічний націоналізм обов’язково має існувати у формі інтегрального націоналізму і не може бути варіантом ліберального націоналізму. Інакше кажучи, пов’язавши з терміном «етнічний націоналізм» негативні значення, тим самим цілком відкидають використання етнічного чинника в його ліберальному варіанті. Хоча Конституція України фактично здійснила вибір на користь ідеї етнічної серцевини, цьому шляху дехто продовжує протиставляти шлях культурного плюралізму (політику багато культурності), як правило, не дуже роздумуючи над тим, чи можна в Україні таким шляхом досягти громадянської консолідації. При цьому здебільшого ігнорується та обставина, що основною метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої. І сумнівно, щоб ця ідея втратила своє значення після здобуття державної незалежності.