Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Ми не ставимо собі за мету винахід ще однієї теорії націоналізму. Наше завдання набагато скромніше — узагальнити сучасні досягнення в галузі «націології», систематизувати найцікавіші та найпродуктивніші підходи, вироблені протягом останніх десятиліть, порівняти їх із традиційними теоріями, які вже стали «класикою» жанру.

Спробуємо сформулювати найзагальніший підхід, який пропонується в цих нарисах. Можна підходити до проблеми націй і націоналізму, припускаючи, що в реальності нібито існує певний феномен, «нація як така» чи «націоналізм як такий», і наше завдання — зрозуміти цей феномен, з’ясувати його характерні ознаки, поступово дослідити його всебічно. Такий підхід практикувався в науковій літературі раніше, він залишається актуальним і сьогодні, особливо в тих випадках, коли наукові дослідження безпосередньо заангажовані в політичній чи ідеологічній кон’юнктурі (слово «кон’юнктура» тут уживається в нейтральному значенні). Очевидно, що цей підхід виник тому, що «нація» і «націоналізм» як категорії, що використовувалися в ідеологічній і політичній практиці, перейшли в наукову термінологію. Для ідеолога певної «нації» факт її існування у часі й просторі був і є незаперечним. Для науковця, який сповідує такий підхід, існування, наявність «нації» — незаперечний факт. Наукова проблема полягає не в тому, щоб довести факт існування «нації», а в тому, щоб адекватно описати її, визначити її характерні ознаки тощо.

Інший варіант базується на припущенні, що в реальності немає такого «феномена», даності (в такому вигляді він може бути лише ідеальним). Насправді маємо справу з явищами чи групами явищ, що характеризуються набором родових ознак. Ми називаємо ці явища «нацією» чи «націоналізмом», адресуємо їм характеристики, які вважаємо суттєвими, важливими для них. Це, передусім, аналітичні категорії, за допомогою яких ми пізнаємо певні суспільні закономірності і явища. Цілком очевидно, що відмінності між цими підходами обов’язково треба мати на увазі, коли йдеться про те, як формуються уявлення про «націю» і «націоналізм», які саме явища об’єднуються в рамках цих термінів, наскільки ці уявлення, своєю чергою, впливають на становлення конкретних націй і націоналізмів, зрештою, як це фіксується на науково–теоретичному рівні. Отже, в подальшому, коли йтиметься про «націю» чи «націоналізм», завжди потрібно зважати на методологічний і аналітичний контекст, в якому ці терміни вживаються.

Звернемося до методологічних проблем «локальнішого» характеру. В українській інтелектуальній традиції поняття «нація» й особливо «націоналізм» мають певну специфіку (конкретніше про це йдеться в третьому розділі), яка нерідко ускладнює сприйняття відповідної термінології, виробленої західним суспільствознавством. Проблема «термінологічних порозумінь» й досі залишається актуальною, передусім через недоступність науковому загалові найвідоміших праць західних соціологів, істориків, філософів. Ці нариси мають певною мірою сприяти подоланню термінологічного розриву між західним і українським суспільствознавством. Проте слід мати на увазі, що кожна теоретична чи аналітична конструкція, про яку йтиметься далі, є лише одним із варіантів осмислення проблем націй і націоналізму. Відповідно, й термінологічний апарат, що використовується їхніми авторами, не може вважатися зразком.

Існує також певний психологічний бар’єр у сприйнятті понять «нація» і «націоналізм», який нерідко позначається на наукових дослідженнях. Як з’ясувалося, він характерний не лише для тих, хто протягом багатьох десятиліть перебував у силовому полі «єдино правильного вчення». Англійський історик Г’ю Сетон–Вотсон звернув увагу на дві крайності в підході до проблем нації і націоналізму. Так, на думку представників «націоналістичного утопізму», більшість націй віддавали належне екстремальним проявам націоналізму, ксенофобії, агресії і зверхності щодо інших націй. Проте «моя» нація, вважали вони, не уражена цими хворобами. Вона не схильна до несправедливості, національної нетерпимості, уникає ексцесів у міжнаціональних відносинах, терпимо ставиться до вимог національних меншин і т. ін. Це варіант саморефлексії, вважає Сетон–Вотсон, дуже подібний до соціального утопізму революційної інтелігенції, яка вважала, що хоча попередні революції робилися великою кров’ю і закінчувалися тиранією, саме «їхня» революція буде зразком гуманності, справедливості і соціального прогресу.