Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Інший інтелектуальний глухий кут — зверхньо–поблажливе, іноді презирливе ставлення до націоналізму, національних рухів як до чогось застарілого, морально неповноцінного, не гідного людської природи. Прагнення сучасних, «молодих», «нових» націй до самовизначення сприймається як загроза людству, як мізерні, часом комічні вияви групового комплексу неповноцінності. Такий підхід особливо поширений серед представників «усталених» націй, які протягом тривалого часу користувалися перевагами незалежності, соборності, процвітання і величі (американці, англійці, французи, шведи тощо). Проте, зауважує Сетон–Вотсон, ті, хто ставить себе над націоналізмом, фактично стають носіями націоналістичних передсудів, націоналістичної зверхності щодо тих націй, які «відстали» від їхньої власної.

Загалом, як показує історичний досвід, радикальні космополіти чи інтернаціоналісти нерідко перетворюються на носіїв досить агресивного, антидемократичного націоналізму і ксенофобії, як це сталося колись із К. Марксом та Ф. Енгельсом у їхньому ставленні до так званих «неісторичних» націй, до єврейського питання та проблем експансії німців.

Інша проблема пов’язана з тим, що можна було б назвати «класифікаційним синдромом»: ідеться про прагнення чітко ідентифікувати «ідейні позиції» автора чи критика тієї або іншої теорії нації і націоналізму. Іноді можна досить упевнено визначити інтелектуальну традицію, в руслі якої автор трактує націоналізм та історіогенезу націй. Націоналізм як доктрина був опонентом фактично всіх макроідеологічних систем: комунізму (марксизму), лібералізму, консерватизму. Отже, коли йдеться про ті часи, коли уявна межа між ними була досить чіткою, можна «ідентифікувати» критиків націоналізму з того чи іншого «табору». Проте взаємодія ідеологій, їхні взаємовпливи, переплетіння й особливо та обставина, що націоналізм протягом свого саморозвитку успішно адаптував елементи усіх згаданих ідеологічних систем, призвели до того, що ідейна критика націоналізму як доктрини з позицій марксизму чи, скажімо, з погляду консервативного мислителя, в певних моментах може перетворюватися на систему самозаперечень.

Відповідні явища стають дедалі помітнішими в наукових дисциплінах, передусім у суспільствознавстві. Межа між сучасним західним істориком ліберального спрямування і, скажімо, марксистського, у багатьох відношеннях має суто умовне значення. І тут йдеться не про те, що той чи інший дослідник застосовує еклектичний набір методологічних принципів. Дослідження будь–якого суспільного феномена, особливо таких поліморфних, як нація і націоналізм (останній нерідко, за визнанням багатьох авторів, має вигляд справжнього «понятійного хамелеона») з використанням методологічного інструментарія лише однієї інтелектуальної традиції здебільшого призводить до однобічності та неадекватної оцінки. Отже, коли далі в тексті йтиметься про дослідників «ліберального», «неомарксистського», «консервативного» та інших спрямувань, ці смислові «наліпки» слід сприймати умовно, контекстуально, як аналітичне знаряддя.

Наведені методологічні міркування відповідним чином вплинули на структуру нарисів. З метою систематизації викладу довелося штучно розділити матеріал на окремі частини, присвячені теоріям нації і теоріям націоналізму. На практиці кожна «теорія нації» так чи інакше водночас є й «теорією націоналізму», і навпаки, отже певна метафізичність запропонованого поділу є очевидною. З іншого боку, виклад поглядів різних авторів на націю і націоналізм в одному розділі ускладнив би систематичність підходу і зробив матеріал надто громіздким.

Теорії нації і націоналізму подаються за такою схемою: спочатку розглядається етимологія певного поняття (походження, семантична еволюція і трансформації, терміни «двійники», формальні визначення), далі подаються версії змістових інтерпретацій поняття (внутрішня структура, система логічних і генетичних зв’язків між його складовими, спосіб його функціонування тощо), розглядається феноменологія «нації» та «націоналізму» і, зрештою, аналізується історична генеза націй і націоналізму як суспільних явищ, при цьому подається й емпіричний матеріал. У частині, присвяченій націоналізмові, дещо несподівано для самого автора з’ясувалася необхідність появи окремого нарису, присвяченого типології націоналізмів, який довелося відокремити від нарису про феноменологію. Прагнення класифікувати, або типологізувати, конкретні вияви націоналізму стало своєрідним інтелектуальним спортом для багатьох дослідників, і залишити таке цікаве явище поза увагою було просто неможливо.