Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Щоб відповісти на запитання, що в тому чи іншому випадку об’єднує людей у спільноти, дослідник змушений вивчати ті уявлення, міфи, звичаї, що їх витворила цілком конкретна спільнота людей як основу для свого єднання. Оскільки ж людина є істотою культурною, чи, інакше кажучи, символічною (вона живе у штучно витворених нею життєвих світах, або ж культурах, в антропологічному значенні слова), то всі її установи є зреалізованими уявленнями та розуміннями. Відповідь на запитання, що таке добро і зло, справедливість, рівність, свобода, нація і т. ін., буде неоднаковою у різних концепціях, теоріях, ідеологіях; до того ж ці концепції та ідеології можуть відрізнятися у різних людських спільнотах (націях, цивілізаціях тощо). Проте це зовсім не означає, що ті чи інші суспільні інститути цілком позбавлені будь–яких спільних елементів, причому джерело цієї спільності може бути різним — наприклад, як наслідок єдиного витоку цих установ та наступного їхнього запозичення чи навіть глобалізації. Хоча саме наявність цих спільних елементів у суспільних інститутах та процесах унеможливлює досягнення задовільного універсального визначення. Водночас вона дає змогу відкривати так звану «сімейну» спорідненість суспільних явищ. Йдеться про таке визначення (у даному разі нації чи націоналізму), коли ми припускаємо наявність деякого набору ознак, неоднаково розподілених серед цих «сімейно» споріднених явищ. Отже, з поняттям нації ми можемо пов’язувати певний набір ознак, які у своїй сукупності характеризують її, проте кожна окрема нація може володіти тільки деякими з цих ознак.

Більшість західноєвропейських націй поєднують у собі певні етнічні, політико–правові, соціальні та економічні характеристики. У цьому відношенні вони можуть розглядатися як найбільш «повні» за кількістю ознак; інакше кажучи, їх можна розглядати як «ідеальні типи» (у розумінні Макса Вебера). Тим часом як «культурні» чи, точніше, етнічні нації східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності) можна розглядати як «неповні». Такими ж «неповними» можна вважати й ті нації, в яких консолідація громадян грунтується тільки на політичній історії, політичних міфах, політичній культурі (наприклад, швейцарці як нація). Одним словом, таке визначення не є формальним (універсальним). Його можна назвати скоріше контекстуальним: дослідник вказує на ті ознаки, які у своїй сукупності хоча й пов’язані з поняттям нації чи націоналізму, проте в кожному окремому випадку якісь із них можуть бути наявними, а якісь інші відсутніми. З того часу як Людвіг Вітгенштайн увів у науковий обіг поняття «сімейного визначення», такий спосіб визначення широко застосовують у філософії та суспільних науках — наприклад, для визначення поняття знака, релігії, ідеології тощо.

Отже, коли Георгій Касьянов згадує про «хамелеоноподібність» поняття націоналізму, то це справді так. Проте, мабуть, доцільніше розцінювати таку особливість цього поняття як вияв загальної характеристики великої кількості понять у філософії та суспільних науках. Визначення того чи іншого поняття тут, як правило, тісно пов’язане з тією чи іншою концепцією, напрямом мислення, ідеологією тощо. Його можна вважати контекстуальним тому, що поняття, взяте поза історичним контекстом, поза межами певного напряму мислення, певної ідеології тощо, має досить збіднені ознаки — воно стає дуже розмитим, невизначеним. Наприклад, зміст поняття справедливості в різних напрямах політичної думки й у різних політичних ідеологіях може бути різним, а коли ми намагаємося виділити спільне в них, то це спільне стає досить малозмістовним, неконкретним загальником.

Формальному визначенню понять нації та націоналізму можна також протиставити так зване «функціональне» («інструментальне») визначення. Формальне визначення є самодостатнім: за ним стоїть припущення, що зрозуміти явище можна тільки з нього самого, відкривши у ньому його власну основу або «суть». Функціональне, або інструментальне, розуміння суті якогось явища ґрунтується на припущенні, що суть даного явища потрібно шукати не в ньому самому, а поза ним — у чомусь іншому. Бо в даному разі припускають, що досліджуване явище не є чимось самодостатнім — воно є способом або засобом буття чогось іншого, відмінного від нього. Націю і націоналізм при цьому розглядають як своєрідні засоби чи знаряддя, за допомогою яких певні суспільні сили чи тенденції утверджують себе. Прихильники функціонального підходу не обов’язково розуміють ці суспільні сили і тенденції як усвідомлені дії людей. Лише в окремих випадках деякі суспільні групи можуть більш–менш свідомо використовувати утвердження нації та націоналізму як засіб досягнення певних цілей. Прикладом функціонального розуміння суті політичних інститутів та ідеологій (у тому числі нації і націоналізму) є марксистське розуміння установ та ідеологій як засобів класового гноблення і класової боротьби. Але, загалом, функціональне або інструментальне розуміння нації та націоналізму має досить широкий спектр: вони можуть розглядатися як засоби досягнення класових, економічних чи соціальних цілей, як засіб модернізації тощо. Карл Дойч розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки якому модерні суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми.