Георгий Касьянов - Теорії нації та націоналізму

Якщо від наших визначень та класифікацій (типологій) ми будемо вимагати більшого, ніж вони спроможні дати — наприклад, критикуючи їх за те, що вони не охоплюють усього розмаїття випадків у їхній унікальності, то ми ризикуємо знецінити їх, знехтувавши тим, що вони є дієвими засобами пізнання та практики.

Слід також визнати, що, попри досить суттєві розходження у розумінні нації та націоналізму, західним дослідникам на сьогодні вдалося досягти незаперечних результатів у вивченні цієї теми. І все ж до західних досліджень нації і націоналізму потрібно підходити творчо і навіть критично; важливо тільки, щоб ця критика не була огульною, а спиралася на конкретний аналіз цих досліджень. Г. Касьянов у своїх нарисах щоразу накреслює можливі напрями критики тієї чи іншої концепції. У цьому зв’язку мені хотілося б привернути увагу читача до деяких загальних тенденцій, що викликають занепокоєння. Йдеться про досить поширену серед багатьох сучасних західних дослідників тенденцію до ігнорування суттєвих відмінностей між національними та багатонаціональними державами, ототожнення понять багатонаціональності та багатоетнічності. Як на мою думку, ці два поняття варто розрізняти.

Держави за етнонаціональною ознакою звичайно поділяють на надетнічні (донаціональні), національні та багатонаціональні. Є серйозні підстави, щоб відрізняти багатоетнічну національну державу (з тим чи іншим ступенем багатоетнічності) від багатонаціональної. Адже в першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — етнічних націй. Поділ націй на етнічні («культурні») і політичні («державні»), введений на початку XX ст. у науковий обіг Фрідріхом Майнеке, не можна недооцінювати. Щоправда, важливість цього розрізнення західні дослідники, як правило, визнають, проте саме в даному випадку його варто застосувати. Тут почасти дезорієнтуючий вплив справило протиставлення «східноєвропейського» розуміння націй (як культурних, етнічних) «західноєвропейському» (як політичних, громадянських), започатковане Гансом Коном — патріархом західних досліджень націй та націоналізму. Адже творення політичних, громадянських націй в Європі передбачало творення також етнічних націй. Фактично в даному випадку маємо взаємодію багатьох чинників, серед яких етнічному належала важлива роль: без дії цього чинника неможливо пояснити культурну самобутність сучасних європейських політичних націй. Завдяки становленню етнічних націй відбулось об’єднання раніше існуючих етносів у принципово нову культурну цілісність, що стала серцевиною громадянської консолідації в європейських націях. Утворення такої серцевини не обов’язково мало своїм наслідком повне витіснення етнічної різнорідності (діалектів тощо), проте поява нової культурної цілісності є надзвичайно важливою подією. У бездержавних східноєвропейських народів утворення етнічних націй відбувалося без допомоги держави і це спричинило цілу низку негативних наслідків.

Етнічні нації важливо відрізняти від етнічних груп. Звичайно, деякі етнічні групи мають перспективу стати етнічними націями. І все ж переважна більшість етнічних груп є тільки частинами етнічних націй, що десь–інде вже виконують роль «етнічної серцевини» .для консолідації громадян в одну політичну націю. В Україні, наприклад, кримські татари є етнічною нацією, а не етнічною групою.

Якщо пов’язувати поняття національної держави з досить високим рівнем етнічної однорідності, то неможливо досягти згоди щодо того, який саме відсоток етнічних меншин має бути підставою, щоб дану державу вважати багатонаціональною. Доцільніше поняття багатонаціональної держави пов’язувати не з тим чи іншим відсотком етнічних меншин, а з фактом, що громадяни такої держави об’єднані в етнічні нації. Бо розуміння саме такої особливості цих держав є практично дуже корисним: воно дає можливість розуміти динаміку таких багатонаціональних держав, як колишній Радянський Союз (і сучасна Росія), колишня Чехословаччина, Югославія, сучасна Бельгія тощо. Адже етнічні нації, як правило, займають певну територію, яку вважають своєю історичною батьківщиною, і здатні, на відміну від етнічних груп, претендувати на створення незалежної держави. Сили, які об’єднують людей в етнічні нації, можуть значно перевершувати ту державницьку ідеологію, яка прагне їх об’єднати у межах однієї держави. Тим часом той чи інший відсоток етнічних меншин, які здебільшого проживають розсіяно, не створює такої ситуації. Більше того, навіть у випадку компактного поселення етнічних меншин, задоволення їхніх домагань здійснюється переважно у межах територіальної автономії. Звичайно, знання рівня багатоетнічності даної національної держави є додатковою корисною інформацією, проте воно не повинно бути підставою для розмивання самого поділу на національні і багатонаціональні держави. Фактично рівень багатоетнічності в національних державах утворює безперервний спектр переходів від вищого до нижчого. Не дивно, що деякі дослідники навіть в етнічно однорідних державах убачають приховану форму етнічної різнорідності (звідси вислови на зразок «химера (чи ілюзія) національної держави»).