Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

– Це вже ближче до істини. Що ще?

– Ще… Яка любить критикувати владу, пише гострі статті про сьогодення, які нещадно ріже редактор, і мріє вивести на чисту воду місцеву мафію.

– Хочеш сказати, що в нас немає мафії? Заперечуватимеш, що ми живемо в бюрократично-кримінальній країні, де корумпованість чиновників досягла небачених раніше масштабів, а народ доведений до злиднів?

– Що ти, Надю, хіба можна тобі заперечувати, – відказав Юрко, встромляючи виделку в розрізаний навпіл огірок. – Мафія існує в усіх країнах і ще нікому не вдалося її знищити. Я маю на увазі – знищити повністю. Це – тіньова, нелегальна, тобто кримінальна економіка, якщо бути точнішим. Це – гроші, а їх наші громадяни люблять. Найстрашніше те, що тіньова економіка розбещує суспільство, деформує свідомість і культивує правовий нігілізм. Тобто, прищеплює людині психологію не цивілізованого, а кримінального світу. Небезпека в тому, що усе це йде зверху, від владних структур, від тієї меншості, що впливає на добробут і злидні більшості. Всі громадянські цінності, вчить історія людства, завжди були створені організованою і непохитною меншістю, що вміє панувати над своїми і чужими пристрастями, писав В’ячеслав Липинський. Якщо меншість замість того, щоб будувати багату й вільну державу, буде набивати свої кишені, то в більшості врешті-решт терпець урветься.

– У мене таке враження, що він ніколи не урветься, – зітхнула Надя. – 3 оптимістки я перетворююся на безнадійну песимістку. Хто би міг подумати, що ми падатимо, падатимо і кінця-краю не видно… Ти їж, Юрку, їж, а то охолоне. Не дивись на мене, я вже пообідала.

– Цікаво, де?

– В редакції. Ми навіть каву пили. Роботи багато. Редактор з Мирославом зачинилися, працюють… Тобі кави зварити чи чай питимеш?

– Чай, – сказав Ткач і подумав, що з Мирославом Ярмолюком потрібно буде зустрітися, може, щось цікаве про Штима розкаже. Зараз головне – ретельно збирати і аналізувати інформацію. – Надю, а ти Штима добре знала?

– Хто його не знав? Він жінкам подобався. Гарний, видний мужчина, ще й багатий. Чудовий оратор. Герой національного відродження. Ти б його, Юрку, послухав років десять тому. Як він виступав на мітингах! Краще від нашого Ярмолюка. Мирослав теж уміє сказати, аби лишень була аудиторія і дали в руки мікрофон, він і півдня говоритиме. Але Штим завжди був першим, завжди лідером і до його рівня Мирослав ніколи не дотягував, хіба що напише і прочитає, і то його заносило вбік, а Штим знав, коли, що, де, як треба сказати. І не тільки сказати, а й діяти. Рішуче, напористо, послідовно і безстрашно. Він нікого не боявся, добре відчував кон’юнктуру і раніше всіх уловлював настрій людей. Тому і став популярним, народ йому вірив, йшов за ним, навіть тоді, коли Штим несподівано став багатим бізнесменом, авторитет його не похитнувся. Дав людям роботу, впорядкував місто, заасфальтував вулиці, побудував новий готель…

– Жінкам подобався, а тобі? – запитав Юрко.

– Мені?.. – Надя примовкла, почервоніла, потім сказала: – Якщо відверто, то не дуже. Хоч і не личить про небіжчика негарно говорити, але такий тип чоловіків мені не подобається. Аж занадто правильний, нудний, позбавлений фантазії. Та й очі в нього масні, як у кота. Як гляне – наче гола перед ним стоїш. Одна моя знайома казала, що і в ліжку він не такий спритний, як у політиці й бізнесі. Ще й грубий, коли щось не так, як він захоче. Жінки липнуть, бо багатий.

– Багатий, кажеш. А звідки у нього гроші? Я маю на увазі початковий капітал, адже починав з голого місця, майже з нуля?

– Він же лікар-гінеколог. До нього завжди черга була, сам знаєш для чого. Тато – голова селянської спілки, стрийко – в облздороввідділі високу посаду обіймав, та й дружина – Марія Василівна – не з бідних. Родину має за кордоном. Пологовим будинком завідував років з десять. А в нас усі щось дають, несуть, презенти він любив – це факт. Пам’ятаю, коли я лежала, прибіг захеканий, здається, з якогось мітингу. Одразу до мене, такий уважний, турботливий, хабара хотів, але спізнився, бідолаха, – у мене пологи скінчилися. Зі мною в палаті дівча лежало, Оксанкою її звали, сімнадцятилітня, дитину, правда, нагуляла, майбутній батько жодного разу не показався, та й ніхто до неї не приходив. Уявляєш, ніхто не приходить, а тут таке нещастя – мертву дитину народила. Як вона, бідненька, плакала, кричала! Боже ж ти мій! Всі до неї позбігалися і Штим теж. Утішають, клопочуться, за руки тримають, щоб не дай, Боже, чого не сталося – вікно відчинене, а ми на четвертому поверсі лежали. Дівчина в істериці, кричить, волосся на собі рве, а Штим стоїть, як стовп, і ні пари з вуст. А вона до нього на «ти», та так його з болотом змішала, що аж мені незручно стало. Певне, і з неї хотів хабара здерти, а може, й наперед йому конверта у кишеню запхала, сподіваючись, що пологи в неї приймуть по першому розряду. Занадто спокійною була, впевненою. Я, до речі, кілька днів тому Оксанку на вокзалі зустріла. Такою гарною стала, а як одягається! Вийшла заміж, живе в Росії, десь на Крайній Півночі. Приїхала у відпустку, батьків провідати. Я їй свою візитку дала. Може, зайде колись, поговоримо. Ти пий чай, бери більше цукру, хочеш, я тобі пляцка вріжу? Смачний, мама спекла.