Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

– Я не вагаюся… Невже тобі не подобаються наші стосунки? Ярма на шию захотів?! Не одна я, а з сином. Та й дай мені оговтатись, прийти до тями після першого «щасливого» шлюбу.

Вона зробила наголос на слові «щасливого» і спохмурніла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зійшлися характерами. Про колишнього чоловіка воліла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тільки, що ініціатором розлучення була вона. Власне, в приміщенні міського суду він її побачив вдруге…

– Сьогодні ти мене пригощаєш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гості. Прийдеш?

– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тоді…

– До речі, звідки у твоєї сусідки така точна і вивірена інформація? – запитав Ткач.

– Про що?

– Про полюбовника.

– Стіни тонкі, ліжко скрипить, а ти бугай здоровий, – відказала Надя, всміхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказівним пальцем. Настрій у неї поліпшився, він це відчув.

– Ображаєш, люба, ображаєш… Який з мене бугай? Інвалід після одного прикрого інциденту. Півроку в шпиталі відлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе і обійняти як слід не можу, бачила б мене, який я був у війську!

– Ну, ну, не прибіднюйся. Тебе я добре знаю, нічого тобі не бракує.

– Мене студентам медінституту показували, – вів далі Юрко, – і казали: «Цього співробітника спецпідрозділу МВС вернули з того світу». Вижив, бо про тебе думав. Ти мені з першого погляду сподобалася, коли на майдані Незалежності вперше тебе побачив.

– Романтична історія, нічого не скажеш, – посміхнулася Надя, – ми тоді їздили пікетувати Верховну Раду, а потім був мітинг… Падав сніг, я змерзла, і ти хотів мені погріти руки…

– А ти навіть розмовляти зі мною не хотіла. Сприйняла, як ворога, як ідейного супротивника.

– Міліції сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазні, похмурі, пики квадратні, а ти був у цивільному, тільки з рацією, і розмовляв українською мовою. Мені редактор завдання дав – написати про мітинг. Боязко було, нас твої хлопці в кільце взяли.

– Ніхто вас у кільце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберігали, пильнували, щоб провокації якоїсь не сталося. Ми мітингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш підрозділ кинули. Ніхто не сподівався, що приїде аж сімнадцять автобусів з однією симпатичною журналісткою, в якої змерзли руки і яка ніяк не хотіла назвати свого імені. Добре, що в жінок випитав, з якого міста прибула делегація, а то довелося б тебе шукати по всій Україні.

– Бреши, Юрку, бреши. Цікаво тебе слухати. Такого не буває. Можна подумати, що й справді так закохався. Аж сюди приїхав заради мене.

– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень поміняє столицю на маленьке провінційне місто, навіть, якщо в ньому є свій драматичний театр? Щоб зважитися на такий крок, потрібно мати вагому причину. Це, Надю, доля. Я тебе знайшов, ми разом – це головне.

– Щось ти, Юрку, сьогодні балакучий дуже. Раніше з тебе слова було не витягнеш, а тепер… До нас на роботу в прокуратуру так просто не беруть, тим паче, чужих.

– Звичайно, Степан Степанович спочатку впирався, як віл, але якщо зверху натиснути… Ротацією кадрів називається, щоб люди рухалися, не закисали на одному місці.

Юрко пригадав свій стан після лікування в госпіталі, як важко йому було змиритися, що інвалід, до служби в органах не придатний, адже вердикт лікарів був суворий, однозначний. Згадав, як стояв перед начальником управління на милицях, розгублений і зніяковілий, а той проглядав штатний розклад, тер чоло, думаючи, де б прилаштувати свого підлеглого з вищою юридичною освітою. Юрко назвав місто. Генерал поморщився, а потім зрадів. Швидко зняв слухавку і зателефонував до Генеральної прокуратури. Але навіщо Наді про це знати?

– В Києві в тебе хто? – запитала вона.

– Тато, мама, молодший брат. Сім’я у нас дружна. Брат, до речі, виграв у лотерею грин-карту, їде до Америки, вже йому візу відкрили. Батьки, правда, не дуже у захваті, шкода сина відпускати за океан, але я брата підтримав – нехай їде, світу трохи побачить. Батьки у мене класні! Тебе приймуть, будь певна! Тим паче, така гарна господиня. Кароока, чорноброва, метка, за словом у кишеню не полізе. Справжня українська жінка!

– Фу, як банально, газетний штамп.

– Тоді – сучасна жінка, яка палить нишком цигарки, ходить без ліфчика, мріє, щоб син навчався на факультеті міжнародних відносин, а майбутній чоловік заробляв багато грошей.