Віолета Лосєва - Економка. Переклад українською – Ольга Блик

Ніка прикриває двері нещільно, і я опиняюся свідком діалогу, який відбувається біля кухні.

– Ну, як тобі це збіговисько парадних ідіотів? – Запитує Ніка у Вадима.

Вадима я бачила тільки мигцем, але я знаю, що він одягнений у елегантний костюм, в одній з кишень якого мелодійно дзвонить телефон. Він не відповідає на дзвінок, а натомість звертається до сестри.

– Все нормально. Як завжди.

Він, напевно, хоче дати їй зрозуміти, що для нього такі світські раути – річ звичайна.

– Ти поклав око на цю кралю? – запитує Ніка, і я молю Бога, щоб вона мала на увазі не Тамару. Відповідь Вадима насторожує мене ще більше:

– Як можна! – Вадим додає, – Слухай, я голодний, як вовк. Коли вже покличуть до столу?

Ніка пирхає.

– Всі гості прийшли не для того, щоб їсти, а щоб помилуватися молодою парою.

– Татуньо аж сяє, – зауважує Вадим.

– А поїсти попроси тут, – Ніка, напевно, киває в бік кухні, – у цієї, як її, до речі, звуть, я забула?

– Не прикидайся, – каже Вадим і заходить до мене.

– Кажуть, тут можна чимось підживитись? – Він кривляється, мов підліток, що йому абсолютно не пасує.

Я утримуюся від бажання простягнути йому бутерброд і хвалю себе за це. Ніколи не можна видавати, що ти щось чув.

– Ви щось бажаєте? – Я хочу виголосити це нейтральним тоном, але виходить глузливо.

Моє глузування йому не подобається.

– Дай-но мені що-небудь пожувати, – говорить він зневажливо, кривлячи свої красиві брови, і додає вже більш мирно, – Погано служиш – народ голодний!

Мені хочеться відповісти йому, що тут накази віддає Семен Михайлович, і платить мені теж він, але я стримуюся.

Задоволений своєю перевагою, тим що він може говорити все, що йому заманеться, він посміхається. А я змушена (і він це бачить) мовчати.

Вадим бере з загального блюда шматок шинки і, огидно посміхнувшись, виходить.

Нарешті всі нагулялися по осінньому саду і розсілися в їдальні. З кухні я чую вибухи сміху і фрагменти тостів, які вимовляються на честь ювіляра.

В розпал веселощів я чую, як лунає дзвоник біля воріт. Приїхала Алла.

Вона заїжджає у двір, кидає машину біля воріт і киває мені. Дістає квіти з заднього сидіння і йде до їдальні. Я дивлюся їй у спину, на якій написано передчуття того враження, яке вона збирається справити, завітавши на день народження свого колишнього чоловіка.

…Я чую хор голосів: «О-о, Аллочка» і її кокетливі слова «ну що ви, я – на хвилинку».

Я заходжу до їдальні і ставлю новий прибор. Місце Алли виявляється дуже далеко від іменинника, на іншому кінці столу.

– Аллочко, тост! – Командує хтось із гостей. Її тут знають майже всі – багато років вона була господинею на таких святах.

– Ну що тобі сказати, милий, – Алла встає з келихом в руці, а я завмираю біля стінки, дивлячись на обличчя Тамари – вона не така досвідчена левиця, як Алла, і явно програє на її фоні. Тамара дивиться в стіл і міцно стискає руку Семена Михайловича – так міцно, що навіть якби він захотів вирватися, йому б це не вдалося. Семен Михайлович, природно, дивиться на Аллу. Я знову захоплююся ним – жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, він, здається, нічого не боїться – ні незручної ситуації, ні скандалу. Алла насолоджується ситуацією: «Я бажаю тобі щастя, милий. Щоб твоє подальше життя було нітрохи не гірше, ніж колишнє. У нас з тобою починаються нові часи! Давай побажаємо одне одному удачі!»

Алла піднімає келих, і Семен Михайлович змушений підійти до неї, щоб почаркуватися. Тамара покривається плямами і з неприхованим жалем випускає його руку.

Він підходить до Алли і ситуація складається так, що він змушений (мені хочеться так думати) нахилитися до неї і поцілувати її.

Тамара при цьому дивиться на них зневажливо, і я не знаю, яка сила змушує її тримати виделку в руці, а не запустити нею у свого чоловіка, який цілується зі своєю колишньою дружиною.

Алла теж тягнеться до нього губами, а потім дбайливо стирає помаду з його щоки.

– Аллочка, ти чудово виглядаєш, – вигукує хтось із гостей і Аллочка посміхається з почуттям повної перемоги над Тамарою.

– Я стараюся, – промовляє вона, – ти ж знаєш, я їду в Париж наступного тижня!

– Я завжди знав, що ти випередиш Семена, – жартує хтось, – Париж – це твоє місто!

Алла знову посміхається, мовчки погоджуючись.

Розваги тривають. Я дивлюся, чи все в порядку, хлопчики-офіціанти працюють чудово, і я розумію, що мені тут робити нічого. Йдучи, я краєм ока бачу боротьбу рук під столом – тепер Семен Михайлович хоче взяти Тамару за руку, а вона виривається. «Дитячий садок!» – думаю я і йду на кухню.