Віолета Лосєва - Економка. Переклад українською – Ольга Блик

Тамара ще раз схлипує і закурює чергову сигарету.

– Вони мене всі ненавидять, – повторює вона вже більш спокійно.

– Ну що ви, – кажу я, – просто до цього потрібно звикнути, – у нього є сім'я і з цим нічого не поробиш.

– Його сім'я – це я, – переконує мене Тамара, і я розумію, що мені краще взагалі мовчати. Бо ж розмовам не буде кінця, – Я ж не проти того, щоб він спілкувався з дітьми…

За вікном кухні догоряє теплий осінній день. Я витираю стола і прощаюся з Тамарою. Вона дивиться на мене, як на людину, яка не здатна зрозуміти всіх її переживань. Але я – суцільна нейтральність. Тамара зітхає і йде. Листя продовжує падати, беззвучно опускаючись на ледь зігріту осіннім сонечком землю. Мені подобається тиша навколо.

…Я прислухаюся до себе… Не можу позбутися відчуття, що зробила крок назад. Все ж радянське виховання зробило свою справу – сфера обслуговування це сфера обслуговування. Хоча, по суті, чим відрізняється робота економки від роботи, наприклад, перекладача? Можна сказати, моя робота навіть більш творча. Але все одно… щось тисне. Відчуття того, що це явище тимчасове, не проходить. Напевно, я ніколи не зрозумію, як можна бути економкою все життя…

Я приходжу до Сергійка. Це мій старий друг. Захоплення психологією сприяло тому, що він опинився в повному андеграунді – працює сторожем, а у вільний від роботи час здійснює свої експерименти. Коли я приходжу до нього, він змушує мене пройти крізь «енергетичну рамку» – це конструкція, що нагадує турнікет в аеропорту, через який проходять пасажири і який дзвенить з приводу і без.

Я не кидаю дружбу з Сергійком, хоча сприймати його висновки з кожним разом стає все тяжче. Перш ніж влаштуватися на роботу до Семена Михайловича, я зайшла до нього і отримала відповідь:

– Сьогодні ти – це 28 відсотків злості, 40 відсотків розгубленості і 32 відсотки протесту.

Зазвичай, після того, як людина проходить через його енергетичну рамку, Сергійко кидається до свого комп'ютера. Нікому, крім нього, не дозволяється заглядати в екран. Тобто кожен повинен сприймати його слова як істину і не сумніватися.

Іноді він змушує постояти в рамці довше. І тоді можна почути його бурмотіння:

– Прибрати сумніви… Додати впевненості в собі… Позбавитися від забобонів…

Потрібно сказати, що у більшості колишніх друзів Сергійка його захоплення викликає посмішку або роздратування. Та й друзів у нього не так вже й багато. Сергійко ображається. Я приховую посмішку і, тому удостоююся честі бути оціненою за всіма параметрами.

Тиждень тому у мене було 12 відсотків радості та 12 відсотків відчаю. На моє запитання, як таке можливо, Сергійко легко відповідає:

– Так буває завжди. Радість не може бути безмежною. Людина, що складається з однієї радості – це не жива людина. У тебе такого, думаю, просто не може бути.

– Чому?

– Тому, що ти бачиш те, що відбувається навколо. Ти ніколи не помічала?

Сергійко заглиблюється в розпитування. На жаль, я починаю згадувати випадки, коли чуже горе псувало мені настрій на кілька днів, знецінюючи мої успіхи – старенька в магазині, яка перераховує копійки на тремтячій долоні, дитина, якій не вистачило грошей на морозиво, дівчинка, яка відстала від екскурсійного автобуса…

– Ось бачиш? – каже Сергійко, – і це не випадково. Грань між нормою і відхиленням дуже хитка. Та й хто має право встановлювати норми?

Я не завжди розумію те, про що він говорить. Але іноді, беручи участь у дослідженнях, я бачу, що деякі його думки дійсно підтверджуються різними життєвими ситуаціями.

– Добре, – кажу я, – радість і прикрощі – це зрозуміло. Радість і смуток – це теж, в якійсь мірі, сумісно. Але радість і відчай? Як таке може бути?

– Вони у тебе знаходяться на різних полюсах, – пояснює Сергій, – і те й інше займає менше чверті твоєї свідомості… Між ними – область переходу…

– А що в ній?

– Над цим ще треба попрацювати, – відповідає мій друг і порадник.

Він довго дивиться у свій комп'ютер, і я тихо залишаю його квартиру. Я знаю, що його не можна відволікати під час роботи.

Я завжди вважала себе людиною, яка викладає думки на папері набагато успішніше, ніж в усній формі. Саме тому, в той час коли я опинилася в цьому будинку – не надто близько до інтелектуальної праці – я і вирішила занотовувати все, що відбувається в родині, яка найняла мене на роботу, і, якій я розраховую служити вірою і правдою до того часу, доки мені не набридне витирати їхній пил, купувати для них продукти, мити місця загального користування і посміхатися усім підряд, незважаючи на те, який настрій у мене на даний момент.