Віолета Лосєва - Економка. Переклад українською – Ольга Блик

– Ти готова до комплексного дослідження? – питає мене Сергійко.

– Скільки це займе часу? – Відповідаю я питанням на питання.

– Не став дурних питань, – обриває він мене, – Мова йде не про час.

Я починаю злитися.

– У мене мова іде саме про час, – заявляю я, – якщо ти згоден вкластися в дві годині, – я прийду в неділю у другій половині дня.

– Я не можу обіцяти, що закінчу по твоєму сигналу, – коли в голосі Сергійка з'являється сарказм, він стає схожий на найогидніший різновид невизнаного генія.

– Тоді і я не можу обіцяти, що буду сидіти у тебе стільки, скільки тобі потрібно, – вередую я, – мені вставати о шостій ранку в понеділок.

– То приходь в неділю зранку, – наказує Сергійко.

– І до вечора сидіти у тебе? – перепитую я, але він не удостоює мене відповіддю.

Я вважаю, що він міг би досягти набагато більшого, якби працював у групі однодумців. Але він розуміє, що група – це залежність, як мінімум, один від одного. Група – це якісь дедлайни, це узгодженість, це обмін інформацією. Тому він вважає за краще працювати наодинці.

Його дослідження повинно стати революцією в дослідженнях людських якостей, властивостей і станів. Я не думаю, що йому вдасться хоча б видати свої спостереження і дослідження, не кажучи вже про те, щоб бути визнаним у вузькому середовищі.

Але я не розчаровую його. Це марно. Мені цікаво спілкуватися з ним і я розумію, що у нього не так вже й багато «піддослідних кроликів», які будуть так сумирно нести на собі хрест його експериментів.

…На вечірці Тамара виглядає, мов королева – я ще ніколи не бачила її такою гарною. На ній шикарне майже біле плаття, в волоссі – прикраса з діамантами (я не відрізню на вигляд справжні діаманти від скла, але Тамара говорить, що вони справжні), туфлі – просто витвір мистецтва. Вона схожа на наречену і на принцесу одночасно. Дивлячись на неї, згадуєш обкладинки дорогих глянцевих журналів – там завжди такі дівчата – без жодного недоліку. Яким би боком вона не повернулася – вона прекрасна. На обличчі на цей раз палають лише губи – ніжним кораловим сяйвом. Очі майже не нафарбовані і від цього здаються беззахисними. Голі руки – без жодного недоліку, без жодної родимки чи плями – вона тримає з гідністю королеви.

Поруч з нею – Семен Михайлович. Він теж у світлому костюмі. Його сивина поруч з Тамариною юністю виглядає дуже добре. Періодично він нагадує благородного батька, який привів свою доньку до першого причастя. Але в цілому вони виглядають як щаслива пара.

Двоє офіціантів пригощають гостей напоями, які я невтомно розливаю на кухні. Сюди ж вони приносять використані келихи, і я намагаюся їх мити відразу ж, щоб все встигнути. На свій новий костюмчик я одягла фартух, щоб бути готовою в будь-який момент вийти до гостей (якщо знадобиться) і в той же час не забруднитися і не забризкатись водою (якщо доведеться залишатися на кухні).

Хлопчики-офіціанти працюють професійно, мовчки і послужливо роблять свою роботу і майже не говорять зі мною. Обслуговування, мені здається, в тому і полягає, щоб все було зроблено, але нікому не довелося б замислюватися, як це зроблено і коли.

Мені здається, все йде добре.

Іноді до мене на кухню заходить Ніка і хапає що-небудь зі столу. На мене вона не дивиться, вважаючи, мабуть, що може брати все, що вона захоче. Ніка – худенька, тендітна дівчинка з акварельними очима, нагадує тендітну ляльку. На ній джинси і біла майка – поки що не знаю, чи це принцип – ходити в джинсах, в той час як всі інші одягнуті у вечірні сукні, а вона хоче продемонструвати свою зневагу до компанії. Можливо, просто не було кому підказати їй, що потрібно вдягти з такої нагоди, але тоді мені вже точно потрібно мовчати.

Ніка хапає зі столу листочки петрушки, якими я прикрасила м'ясне асорті і меланхолійно жує, сидячи на краєчку столу. Мені, звичайно, не подобається, що вона сидить майже на блюді, але я обираю відсунути блюдо і не зробити їй зауваження.

– Втомилася? – питає вона і це, здається, перше питання, яке вона задає мені з учорашнього дня.

– Ні, – відповідаю я. Я ніколи не надавала значення тому, як до мене звертаються, на «ти» або на «ви», але зараз мені не хотілося б, щоб Ніка мені «тикала».

– Відпочинь трохи, – пропонує вона, дивлячись у порожнечу.

– Я – на роботі, – ввічливо відповідаю я.

– Ха, – Ніка зістрибує зі столу, – думаєш, хтось це оцінить?

– Сподіваюсь, що так…

Вона усміхається і, насвистуючи, мов хлопчисько, прямує до виходу. Я розумію, що їй нікуди податися у цьому великому будинку. Дорослі гості нею не цікавляться, батько зайнятий лише Тамарою, дітей не запрошували. Біля виходу Ніка прихоплює келих з шампанським і виходить на веранду. Я не знаю, чи можна їй пити шампанське, але оскільки ні в няньки, ні в шпигуни мене не наймали, знову мовчу.