Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

У зоряні ясні ночі довго не заходив до хати, гуляв у дворі, кажучи, що «зіроньки не пускають до хати. Та й скільки того життя в чоловіка, щоби таку красу ґавити…»

У серпні 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікувані гроші, що прийшли йому за малярські роботи, до дрібниць розрахувався з молодицею, не забувши жодної послуги, обдарував наймичок і особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вміє грошей утаїти. І додавав: «У жінки більше серця, ніж розуму… Мені б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»

Запитував Оришку, яка від того й геть губилася:

– А, може, підеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильєвському острові. Я картини малюватиму та вірші писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну і не забуватимеш любити…

Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».

Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»

Оришка пустила сльозу.

– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…

– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.

Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».

Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»

А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.

…Тарновські – український поміщицький рід, його члени були власниками чималих земельних володінь у Чернігівській, Полтавській і Київській губерніях у XVIII – на початку XX століття.

Походили з козацької старшини.

Василь Васильович (старший) Тарновський (1810–1866) закінчив Московський університет, був знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком. Він автор праць «Юридичний побут України», «Про діяльність сімейств в Малоросії». Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899), син Василя Васильовича Тарновського-старшого, закінчив Київський університет. Листувався з Т. Шевченком. В його маєтку в Качанівці [6] Качанівка – селище Ічнянського району Чернігівської області. Палацово-парковий ансамбль – маєток Рум’янцева-Задунайського, згодом Тарновських. У Качанівці діяла майстерня кріпацьких вишивальниць. У XIX ст. в маєтку бували М. Гоголь, Т. Шевченко, В. Штернберг (написав тут картину «В Качанівці у Тарновських» і пейзажі). М. Глінка написав тут романси «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» й перші частини опери «Руслан і Людмила». І. Рєпін починав тут роботу над картинами «Запорожці» та «Вечорниці». Після смерті Т. Шевченка в Качанівці в його пам’ять насипано високу могилу, в якій 1893 року поховано товариша поета – Г. Честахівського. Було зібрано багато пам’яток української старовини, різних колекцій, а також численні особисті речі і документи, пов’язані з життям і творчістю Шевченка. Згодом ці матеріали передано до Чернігівського історичного музею. Нині Качанівка – кліматичний лісовий курорт. не раз гостювали Марко Вовчок, І. Рєпін, М. Ґе та інші діячі української та російської культур, він збирав колекцію старожитностей (нині зберігається в Чернігівському історичному музеї), рукописну та художню спадщину Т. Г. Шевченка, залишив спогади про Кобзаря, у яких і відкрив таємницю загадкової присвяти «Н. Т.» у вірші, що починався рядком «Великомученице кумо!». Вперше вони були опубліковані в журналі «Киевская старина» (№ 2, 1897).