Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

«Порой самые ничтожные факты из жизни людей, известных в литературе или науке, представляют интерес. В силу этого соображения мы и решились в данной заметке поделиться имеющимися мелочными фактами, касающимися Т. Г. Шевченка, быть может, читатели нашего гениального поэта найдут в ней что-нибудь новое и не лишенное некоторого интереса».

Василь Васильович, молодший Тарновський, був тоді веселим, жвавеньким і цікавеньким до всього хлопчиком, але добре запам’ятав, як року 1845-го в батьків маєток Потоки в Київській губернії приїздив Тарас.

«В. Тарновский (старший. – В. Ч. ), уже слыхавши о нем, так как Шевченко в то время уже успел приобрести большую славу, очень обрадовался ему, познакомил его со своей семьей и просил остаться некоторое время погостить.

Тарас Григорьевич охотно согласился, полюбил обитателей Поток, в особенности же сестру владельца Н. В. Тарновскую, с которой крестил ребенка у дьяка и всегда ее потом называл «дорога кумасю».

Ще б пак! Таку кумасю – мрія звабливо-ласкаву самотніх чоловіків – та не полюбити.

Надія Василівна була жіночкою ще тією… Яку, згадуючи, зітхають: тепер таких жіночок, мовляв, уже немає…

А втім, усе по порядку…

Василь Васильович Тарновський-молодший згадує, що, гостюючи якийсь час у Потоках, Тарас Григорович писав і малював, і «много дарил своей “кумасе” стихотворений и рисунков, в том числе подарил ей свой портрет, рисованный им в зеркало».

Жаль, що безцінний Шевченків дарунок з часом загубився.

«Впоследствии, когда его арестовали (Т. Шевченко. – В. Ч. ), то все его знавшие, в особенности же те, у которых он проживал, были напуганы и ожидали обыска. В. В. Тарновский получил от правителя канцелярии генерал-губернатора Бибикова, Писарева, уведомление о могущем произойти обыске, и отдал все имевшиеся у него стихотворения Шевченко своей жене, которая ночью зашила их в тюфяк; кума же Тараса Григорьевича, желая сохранить все бумаги, полученные от него, уложила их в ящик и зарыла его в землю в саду. Прошло тревожное время; и когда все успокоилось, Н. В. Тарновская поехала в деревню и отрыла свой драгоценный ящик с произведениями Шевченко. Бумаги и рисунки оказались все целы и долго хранились у нее…»

Вже по смерті Н. В. Тарновської виявилося, що вона віддала якось папери одній своїй родичці, «которая в настоящее время не может их отыскать у себя».

Про Надію Василівну (померла 1891 р.) майже нічого не збереглося в історії, за винятком хіба того, що під час перебування Шевченка в Потоках в його честь було влаштовано ілюмінацію в саду: на верхівці великої берези прикріпили його вензель, власник Поток навіть склав вірші, кожний куплет яких закінчувався словами, що їх часто повторювала – як наспівувала – Надія Василівна:

Мемуарист згадує, що улюбленим заняттям Тараса Григоровича в Потоках було катання на паромику на великому ставку, «в теплые летние вечера, при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен». І особливо його улюбленої пісні «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя…» І мемуарист згадує, що, проживаючи в Потоках, Тарас Григорович багато дарував своїй «кумасі» віршів.

З дорогою кумасею він охоче і часто гуляв вечорами серед розкішної природи Потоків… У метричній книзі Київської духовної консисторії, де реєструвалося новонароджене маля, вони записані як його хрещені батьки: Т. Г. Шевченко (кум) – художник С.-Петербурзької Академії мистецтв, і Н. В. Тарновська – «девица и дочь титулярного советника».

Надія Василівна, сестра господаря Потоків, була не лише доброю кумасею, вона чи не з першої миті знайомства припала Шевченку до душі й серця. Маленька, гарненька, в міру повненька, з визрілими і вже звабливими формами молодого дівочого тіла; сміхотлива й веселоока, з рожевими губками бантиком.

– Величайте мене, любий куме, просто Надійкою, – запропонувала Шевченкові. – А я вас зватиму кумом – от ми вже й ніби породичалися.

Вона полюбляла сміятись, і це в неї виходило вабно, з нею і Шевченку було хороше й весело, тож здавалося, що він знає свою кумасю давним-давно. Відчував, що… закохується в Надійку. Якщо вже не закохався. Тож не став гаяти часу. Одного місячного надвечір’я (ще тільки звечоріло, а в небі над Потоками завис місяць уповні, правда, ще блідий, але мірою того, як темніло, наливався жовтим сяйвом), поет зважився, як кажуть, «дати волю рукам».

Кума легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і сказала відверто і прямо: