Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

– Облиште, куме. Я – дівиця, яка не крутить любов з першим встрічним, і навіть з такими знаменитими, як ви, Тарасе Григоровичу. Я віддамся лише тому, і в того обіймах утоплюся, кого покохаю і з ким візьму шлюб. Тож усе буде лише по шлюбі, в першу шлюбну ніч. Як і в наступні – я на любов щедра.

У Шевченка – не звик до такої відвертості – й руки опустилися.

– Вибачайте, кумасю…

– Вибачаю, куме.

З того вечора, як він спробував був її пригорнути, не все добре склалося, бо згодом Шевченко напише і їй присвятить не зовсім… гм-гм… захопленого вірша…

Складається враження від читання вірша «Н. Т.», що автор… Даруйте, герой твору підбивав клинці до героїні твору, своєї кумасі, а вона відмовила у зближенні, бо – «ціломудріє хранила». Та «страх боялася гріха». Не якого-небудь, а – «прелюбодійного». Стара діва, вона не «пішла на швидкоплинну любов» – надто старомодна і надто свято дотримувалася чистоти дівочої честі, що для неї була над усе. Волосся вже почало сивіти, а вона ще берегла свою цноту і ніяк не могла знайти собі пари.

Під кутом зору героя твору, це чи не вада: боятися гріха і незайманість («ціломудріє») зберігати… Тут усе – алегорія. Як і порада героя кумасі хоч раз зайнятися блудом.

Себто согріши, зайнявшись блудом.

Сприймати це як серйозну пораду грішити не можна. Це, як уже мовилось, алегорія. Автор поезії «Н. Т.» сам дивується і захоплюється дівочою чистотою своєї кумасі…

Так закінчилося ще одне кохання молодого Тараса. Але все ще, як здавалося, несерйозне, коли парубок, переповнений молодечою снагою, просто залицяється до гарненької дівчини, ще не маючи наміру з нею побратися, а лише просто…

Просто пофліртувати. А це всього лише любовна гра, кокетування чи залицяння. Щоправда, до цього Тарас уже захоплювався був – хоча б Амалією. І захоплювався мовби серйозно, а потім і розчарувався.

Таке ж лучиться і з «дорогою кумасею».

Хоча… Ще довго він не міг забути, як вона легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і, поправляючи кохтину на пишненьких груденятах, сказала відверто і прямо:

– Облиште, куме. Я – дівиця…

Не погодитися з її словами він не міг і зітхнув чи не з жалем. І навіть пошкодував, що не з ним вона проведе свої ніченьки шлюбні і не йому віддасться… Який жаль… А раптом… Раптом це його щастя, а він так легковажно відштовхнув його від себе… Та що тепер. Після бійки руками не махають. Більше йому не судитиметься побувати в Потоках.

А ось у маєтку Тарновських у Качанівці він ще побуває (потай, щоправда, зітхне, що там не виявиться його «дорогої кумасі» з Поток). Але думатиме про неї. І на прохання написати що-небудь на згадку про його відвідини Качанівки Тарас Григорович, попросивши альбом, напише в ньому всього лише два рядки:

Перевірки часом його тодішнє кохання не витримало. Та й обзаводитись жінкою він тоді теж ще не збирався, хотілося ще і ще погуляти та спізнати побільше крадених – а відтак і солодких – любощів. Але до краденої любові «дорога кумася» була не готова. Ну що ж, хай буде вона щаслива!

А його чекають інші жіночки… Тоді наче й справді відчував, що попереду його чекає найсерйозніше, найзначніше кохання, коли він ледь не побрався з любою Варварою…