Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасові», – так підсумує своє життя Сошенко на шістдесят дев’ятому році свого буття.

– Така зваблива Амалія – мрія кожного парубка, хто заперечить. Але чоловіче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.

– Будьмо братами, Тарасе!..

І вони обнялися, наче зустрілися після довгої-довгої розлуки…

І все було би добре, що так добре скінчилося, і Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокій у душі, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зі зникненням Амалії щось обірвалося, наче він, відцуравшись німкеньки, щось таки втратив, і втратив близьке й значне, що бриніло в його душі цілющою снагою. І дедалі частіше в ті дні він намугикував-наспівував свою улюблену пісню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.

Ні-ні та й зітхав, що не все так добре скінчилося з Амалією, чи не поквапився він, відцуравшись од неї, бо де він ще знайде таку звабну і щедру на любов подругу?

Але душа вперто багла іншої, іншої, а не такої, як Амалія, і він замислено намугикував про себе, звертаючись до тієї, іншої, ще не знаної йому:

Було тієї ночі вже далеко за північ – а може, ближче до ранку, – а він усе ще не міг заснути. Думи-думоньки не відпускали. Оті, про які він писав:

Стояв біля вікна, що його годилось би звати віконцем, скромного помешкання і дивився на щедро всіяне – ким усіяне, от загадка! – зорями небо, що було вірним другом його безсонних ночей.

Ось і того разу, дивлячись на всіяну зорями небесну височінь, замислено, але так щиро, на одному серці, наспівуючи, благав:

І вже як дійшов до того місця, коли «зіронька зійшла, усе поле освітила», як раптом одна із зіроньок і справді… зійшла.

До нього.

Чи то йому так здалося?

Але ж він бачив, як серед зоряного неба спалахнула світло-яскрава, найяскравіша в небесній височині зоря і почала до нього мовби наближатися.

Принаймні, він мав таке відчуття, що світло-яскрава, трохи зеленкувата зіронька на очах ставала чимраз ближчою, вона збільшувалася, сяяла вже маленьким сонечком у його віконечко.

І тоді він збагнув: зіронька та летить!

І летить, спускаючись з піднебесся, до нього.

Принаймні до його оселі в Петербурзі, що поринув у мрячливу пітьму. І летить до його віконця.

І він уже не здивувався тому чуду, наче зорі й раніше прилітали до нього, як думи обсідали його… Лише замружився, але на душі стало так хороше-гарно й затишно і якось аж урочисто, коли зіронька своїм сяйвом освітила і його віконце, і крихітне помешкання – десь аж під дахом – в Академії мистецтв.

Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…

І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:

– Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.

– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?

– Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса. [4] Сиріус – 1,46 візуальної зоряної величини, найяскравіша зоря в сузір’ї Великого Пса і всього зоряного неба. Її світність у 28 разів перевищує світність Сонця.