Джеффрі Арчер - Каїн і Авель

Перший значний поворотний момент у житті Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сім’я якраз закінчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропів біля вогню, Гелена шила, а діти бавилися.

Владек сидів біля ніг своєї матері й читав, коли галас, який зчинили Стефан і Йозеф, воюючи за право власності на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкіт у двері. Усі замовкли. Стук для Коскєвичів завжди був несподіванкою, позаяк до їхньої оселі дуже рідко навідувалися гості.

Вся родина зі страхом поглянула на двері. Так ніби нічого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукіт. Він пролунав навіть гучніше, ніж попереднього разу. Ясьо піднявся з крісла, підійшов до дверей та обережно їх відхилив. Коли ж присутні побачили, хто там стоїть, то всі схопилися й схилили голови, окрім Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутність негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмішка відвідувача розвіяла будь-яку тривогу, і Ясьо шпарко відійшов убік, аби дозволити барону Росновському увійти досередини. Ніхто не озвався. Адже барон ніколи раніше не навідувався до цієї оселі, тому люди й не знали, що їм робити.

Владек відклав книжку, підвівся, підійшов до незнайомця і простягнув руку іще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюкові, й вони поглянули один одному в вічі. Коли барон випустив його руку, очі Владека прикипіли до прекрасного срібного браслета на зап’ястку з написом, який він не міг розібрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – відповів хлопчик, здавалося, зовсім не здивований, що барон знає його ім’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повідомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

– Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевів погляд на Гелену.

– Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

– Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

– Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

– Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.

– Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.