Джеффрі Арчер - Каїн і Авель

– Чудово, Анно, – сказала вона, ніби її невістка виграла якусь регату. – Ми всі дуже пишаємося вами.

Мати Анни, пані Едвард Кебот, прибула за кілька хвилин. Вона настільки не відрізнялася від пані Каїн, що ті, хто спостерігав за ними здалеку, могли б сплутати цих двох леді між собою. Але заради справедливості варто зазначити, що пані Кебот проявила значно більший інтерес до свого онука та доньки, ніж пані Каїн. Потому ревізія перейшла до квітів.

– Як добре, що Джексони не забули, – бурмотіла пані Кебот, яка була б шокована, якби сталося інакше.

Огляд пані Каїн був ретельнішим. Її очі вивчили ніжні квіточки, перш ніж перейти до листівок адресантів. Вона заспокійливо шепотіла собі прізвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гіґґінси. Жодна бабуся не коментувала імена, яких не знала; обидві вже вийшли з віку тих, хто бажає пізнати щось нове або когось нового. Вони обоє лишилися дуже задоволеними: народився спадкоємець і, на перший погляд, він виявився цілком задовільним. Обидві вважали, що їхні остаточні родинні зобов’язання, хоч і не ними, але виконані, і тепер вони вже можуть перейти із солісток до хору.

Та вони обидві помилялися.

Близькі друзі Анни й Річарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирі побажання.

Перші були із золота або срібла, а останні мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли її чоловік приїхав наприкінці робочого дня, Анна вже була цілком виснажена. Річард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Він уперше у своєму житті випив келих шампанського під час обіду, як наполягав Емос Кербес, у присутності всіх членів Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Він стояв у своєму довгому чорному смугастому плащі на весь свій зріст у шість футів й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрі блищало у світлі великої електричної жарівки. Мало хто міг би правильно визначити його вік. Молодість ніколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепників навіть припускав, що він уже народився в середньому віці. Та це не хвилювало чоловіка: важливими були лише сутність і репутація. Вільяма Ловелла Каїна викликали іще раз, щоб усе перевірити так само, як його батько перевіряв баланс наприкінці банківського дня. Усе, здавалося, було на місці. Хлопчик мав дві ноги, дві руки, десять пальців на руках і десять пальців на ногах. Річард не бачив нічого, що могло б потім збентежити його, тому Вільяма відпустили.

– Учора ввечері я повідомив директора школи Святого Павла, – поінформував він свою дружину. – Вільям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Річард узявся планувати майбутнє Вільяма іще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподіваюся, що ти вже цілком одужала, – мовив він, провівши у лікарні лише три дні свого життя.

– Так… ні… гадаю, що так, – боязко відповіла його дружина, тамуючи будь-які емоції, котрі, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловік ніжно поцілував дружину в щоку і вийшов, не зронивши більше жодного слова. Річард повернувся до Червоного будинку, їхнього родинного гнізда на Луїсбурґ-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку існуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротів. Та Річард не задумувався про це.

Вільям Ловелл Каїн отримав благословення церкви у протестантському єпископському соборі Святого Павла у присутності всіх, хто мав якийсь вплив у Бостоні, і кількох тих, хто його не мав. Єпископ Вільям Лоуренс виконував службові обов’язки, тоді як Дж. П. Морґан і А. Дж. Ллойд, банкіри з бездоганною репутацією, стояли поряд зі шкільною подругою Анни – Міллі Престон як хрещені батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вільяма та промовив:

– Вільям Ловелл Каїн.

Хлопчик не нарікав. Він уже навчився приймати аристократичний підхід до життя. Анна подякувала Богові за щасливе народження сина, тоді як Річард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не більш ніж звичайним реєстратором, до чиїх обов’язків входило записувати дати народження та смерті представників родини Каїнів. «Тим не менш, – міркував він, – можливо, буде краще для певності народити іще одного хлопчика», – як і британська королівська сім’я, він матиме запасного спадкоємця. Чоловік усміхнувся дружині, дуже задоволений нею.

Владек Коскєвич ріс повільно. Невдовзі його прийомній матері стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Він хапав усі хвороби та недуги, якими здебільшого хворіють діти, але й багато таких, які інших не займали. А потім заражав усіх інших членів сім’ї без розбору.