Джеффрі Арчер - Каїн і Авель

Нянька, привезена з Англії, запровадила для хлопця режим, який потішив би серце офіцера прусської кавалерії. Батько Вільяма навідувався до нього щовечора рівно о шостій годині. Він не хотів розмовляти із сином як із дитиною, тому взагалі не бесідував із ним. Обоє просто витріщалися один на одного. Іноді Вільям хапав вказівний палець свого батька, той, яким чоловік перевіряв платіжний баланс, і Річард дозволяв собі посміхнутися.

До кінця першого року триб життя дещо змінився, і хлопчика привели вниз, щоб побачився зі своїм батьком. Річард сидів у своєму бордовому шкіряному фотелі й спостерігав, як його первісток торував свої шляхи навкарачки між ніжками меблів, з’являючись там, де його не очікували, що змусило Річарда вирішити, що його син, без сумніву, стане політиком. Вільям ступив свій перший крок у тринадцять місяців, тримаючись за фалди батьківського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втішило всіх, зокрема й бабусю Каїн і бабусю Кебот, які регулярно приїжджали з перевірками. Насправді вони не колисали візочок, в якому Вільяма возили вулицями Бостона, але гідно ступали в сутінках за нянькою, коли та виїжджала у четвер увечері, з осудом зиркаючи на дітей із менш дисциплінованим почтом. У той час, як інші діти годували качок у громадських парках, Вільяму вдалося привабити лебедів біля озера пана Джека Ґарднера, розкішного венеційського палацу.

За два роки бабусі натякнули та нагадали, що вже час і для іншого потомства, брата для Вільяма. Анну зобов’язали завагітніти. Та не забарилася, але їй стало зле, коли перебувала в тяжі на четвертому місяці. Через шістнадцять тижнів у молодиці стався викидень, однак доктор Мак-Кензі не дозволив їй упасти у відчай. У своїх нотатках він зазначив: «Прееклампсія?» і заявив:

– Пані Каїн, причиною того, чому ви не почувалися добре, є те, що ваш кров’яний тиск був занадто високим і, ймовірно, став би іще вищим, якби вагітність тривала. Боюся, що лікарі іще не винайшли ліків від високого кров’яного тиску; насправді ми дуже мало знаємо про цю проблему, окрім того, що це небезпечний стан, особливо для вагітної жінки.

Анна стримувала сльози, коли усвідомила наслідки майбутнього без більшої кількості дітей.

– Сподіваюсь, це не повториться, якщо я знову завагітнію? – поцікавилася вона, формулюючи своє запитання так, аби позбавити лікаря неґативної відповіді.

– Відверто кажучи, я був би дуже здивований, якби цього не сталося, пані Каїн. Мені дуже шкода, що маю це сказати, але я не радив би вам іще народжувати дітей.

– Але я не заперечую, що почуватимуся непривабливою упродовж кількох місяців, якщо це означає…

– Я не кажу про зовнішність, пані Каїн. Маю на увазі те, що ви не повинні піддавати себе непотрібним ризикам у своєму житті.

Це було страшним ударом для Анни, а також для Річарда, який мріяв, що колись сидітиме в колі великої сім’ї, упевнений, що прізвище Каїн збережеться навіки. Тепер уся ця відповідальність лягала на плечі Вільяма.

Після шести років роботи в банку Річард отримав посаду президента банку «Каїн і Кебот» та довірчого товариства при ньому. Банк, який розміщувався на розі Стейт-стрит, був бастіоном архітектурної та фіскальної міцності. Він мав філії у Нью-Йорку, Лондоні та Сан-Франциско. Філія у Сан-Франциско створила Річарду проблему після дня народження Вільяма, коли вона разом із «Національним банком Крокера», «Веллс Фарґо» та «Каліфорнійським банком» розвалилася, але не фінансово, а буквально, під час великого землетрусу 1906 року. Річард за своєю натурою був обережним чоловіком, тому всебічно застрахувався у лондонському «Ллойді». Джентльмени сплатили все до копійки, давши Річарду змогу зберегти своє майно цілим. Тим не менш, Річард провів копіткий рік у поїздках Америкою, по чотири дні поспіль їдучи в потязі з Бостона до Сан-Франциско і стільки ж назад, аби контролювати відбудову. Новий офіс він відкрив на Юніон-сквер у жовтні 1907-го, саме вчасно, щоб звернути свою увагу на клопоти, які виникали на Східному узбережжі. У нью-йоркських банках сталися значні зміни: багато менших установ не змогли впоратися з несподівано великим відтоком депозитів, а деяким навіть довелося замкнути свої двері. Дж. П. Морґан, леґендарний голова установи, яка носила його ім’я, запропонував Річарду приєднатися до консорціуму, створеного для спільної протидії кризі. Той погодився. Відважне рішення виправдалося, і життя стало повертатися до нормального русла, хоча Річард до того провів кілька безсонних ночей.