Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

– Ви мене за ідіотку маєте? Я прекрасно обізнана з діяннями вашого Рупхерта, хай йому грець! І знаю, що відразу після коронації він двічі намагався перейти через Альпи, аби бути коронованим ще й в Італії. І двічі зазнав поразки: спочатку в битві з Вісконті, від якого він вимагав, аби той повернув титул герцога Міланського, незаконно отриманий від Рупертівського попередника, а потім – через банальний брак коштів. І все. Фініта ля комедія. Його авторитет тут, у рідній Німеччині, так упав, що почалася анархія. То ви стверджуєте, – тут настала моя черга складати руки на грудях і єхидно посміхатись, – що він регулярно скакав сюди на своєму конику, щоб подивитися на будівництво вряди-годи?

[Тільки тепер я усвідомлюю, яким терплячим насправді виявився мій співбесідник. Ох, тільки тепер…]

– А чому й ні? Адже помер він тільки в 1410-му й, судячи з того, що Палатинат перейшов разом із замком до старшого з чотирьох його синів, Рупхерт володарював у палаці до самого свого кінця.

Я помітила, що сонце остаточно покинуло баштові вікна. Сувої, або пергаменти, що стирчали повсюди, почали нагадувати оті перешкоди, що на землі заважали танкам противника під час Другої світової перейти рубіж великих міст. Я ледь не обперлась об один із них і відчула, як він боляче кольнув мене під ребра.

Шваб подивився на мобільник, що розривався від миготіння, і розвів руками:

– Послухайте, не для підготовленого… не для історика… досить складно сперечатися на такому рівні. Тим паче я розумію, що це питання вас дуже хвилює, воно є особистим для вас і тому ви нервуєтесь ще більше. Та й мені вже час – дружина чекає з пфанлє [49] Швабське традиційне блюдо – смажена картопля на пательні. . Кхм-кхм. Продовжимо завтра.

Ресторан виявився затишним, та й і був у двох кроках від тієї стародавньої церкви, де вчора в мене була запекла дискусія з істориком, і від нашого готелю. Власне, все містечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворі лило як із відра й починало падати щось біле, а всередині, на противагу, затишно потріскували дрова в комині. Двом підтягнутим американцям принесли їхнє замовлення, але порції виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили відкласти й запакувати із собою. Все видавалось ідеальним з одним суттєвим мінусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих і чекала на мою дівчинку, роздивляючись картини на стінах, усі як один в один із медіальним сюжетом, і старі балки стелі. Я знала, що розмова буде не з легких, і хотіла бути трохи п’яною, трохи більш спорядженою до експедиції з пошуків розуміння Максим у дрімучому лісі почуттів, трохи більш підготованою до емпатії та поразки. Трохи більш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потім зрозуміла, що до смерті боялася цієї розмови. Боялася вкрай.

– Сосиски чудові… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своїм прекрасним ротиком, промовила Макс.

– Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.

– Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предків. Ти обіцяла розповісти, чому ми тут. Пам’ятаєш?..

Запала ніякова мовчанка. Я все дивилась, як за вікном падав сніг, спочатку схожий на дощ, а потім на якесь м’яке пір’я, що розчинялося в повітрі, не встигаючи долетіти до землі, немов то були пір’їни з крил янголів, і простим смертним зась отримати такий сувенір. Коли стало ще холодніше, сніг, сформувавшись у білі, чіткі сніжинки, нарешті, повалив рясно й випав на мокру бруківку середньовічного міста. А інакше бути не могло. Зима.

Холод і морок…

«Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змінити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… і прислухалися. Звісно, прислухалися до цих настанов. І єдиний раз, коли ви до них не прислухалися і зробити анічогісінько не змогли – коли це було справді важливим. І плювати, що минули століття. Плювати, що то навіть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…

– Агов! Ти мене чуєш? Я запитала: що ми тут робимо?

– Я тут, бо в хроніках мого роду написано, що це може мене змінити.

– Що..?

– Ну це такий документ. Рукопис швидше. Ні, документ… Я не знаю, що воно є насправді. Це така історія про моїх предків, померлих, як ти їх назвала, написана від руки попередніми з мого роду й захована в пляшці. А згодом передана мені в спадок. І ось настає час, ти ту пляшку розбиваєш і читаєш написану цидулку. А потім, судячи з усього, твоє життя змінюється… Я тут, бо там написано, що я можу змінитись. А ось чого ти тут, я й гадки не маю…