Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

Тут я змушена зробити маленьку ремарку.

По-перше, мої герої почали інтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусією, все глибше залізаючи в хащі історичних домислів і фактів. І ця сварка, себто дискусія, затягнулася на добрячу кількість сторінок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсім не очікувала від моєї дівчинки Ліадейн – експатки й фотографа з Парижа – такої настирності в цьому питанні.

Чому це було так важливо для неї? Звісно-звісно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали відповідь на це запитання наприкінці Кола першого. Пам’ятаєте? «Ніщо у світі не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотіла додати певної прозорості каламутній річці мого роману.

Ліадейн у школі називали Лілею. Та й за паспортом вона була Ліля – в Радянському Союзі не дуже полюбляли дивні імена. Ті, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись і таке інше. А простіше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрі вирізняли з-поміж інших. Усе мало бути під копірку й однаковим на зріст, як вазони на підвіконні прапорщика космодрому десь попід Плесецьком – якось так.

І ось, коли та грандіозна махіна, що «звєздою» солдатика, котрий «просто хотєл остаться» з дівчиною, «но високая в нєбє завьот в путь» [42] Пісня В. Цоя «Група крови». нарешті розпалася, і Ліля знайшла сили піти всупереч тому життю, що чекало на неї в рідному Києві й податися світ за очі (аж до Парижа з його ліхтарями на Ейфелевій), усе індивідуальне, рідне й не «під копірку» набуло для неї особливого значення.

– Мою бабусю звали Ліадейн?

– Так, Крихітко… Та й тебе так повинні були назвати – це було сімейною традицією.

– А чому я тоді Ліля?

– Ну бо в СРСР було нетипово давати дівчаткам таке ім’я.

– А Ліля – то типово?

– Сонечко, ну не так нетипово, як Ліадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаєш, хто це [43] Ох, тільки не вбивайте мене ще й за це посилання… Мені дуже хочеться вірити, що та лубочна картинка Лесі Українки з двохсотгривневої купюри не відбила у вас бажання її читати. Ту справжню міс. Таку непередбачувану, вертляву, самородну, раниму й романтичну. Що ж… Однак задля виправдання цього посилання зазначу: Лариса Косач – ім’я Лесі Українки. ?

– Так, мамо, звісно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лісову пісню», просто дуже…

– Тоді можеш уважати, що тебе названо на її честь. Круть?

– Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?

– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…

– Красно дякую!

– Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…

– Тобто от ніяк мені б не прожити було Ліадейн?

– Це ж не Даздрапєрма [44] Одне із самих незвичних імен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.). … Ось вона – за милу душу.

– Ну придумали мені б псевдонім сімейний – як Ларису в дитинстві називали Лесею, і вона потім його взяла для творчості. Називали б мене Ліадейн…

– Лілю, дитинко, ну чого ти така? Навіщо злишся? Міша покійний хотів, аби тебе так звали – він просто марив цією ідеєю. І ти ж знаєш, тітка його була Ліадейн по паспорту, але я хотіла тобі кращої долі, серденько…

– То я тепер буду Ліадейн! І крапка!

Крити було нічим. Я й справді не була кваліфікованим істориком, і мені справді ну дуже хотілося вірити в те, що легенда з Ліадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвідомо стягувала до купи матерію сукні джерельних фактів, якої бракувало, прикриваючи своїми фамільними легендами ті частини оголеного тіла історії, котрих також бракувало. Я вирішила змінити тему:

– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третій Пфальцський…

– Він став Рупхертом Першим після коронації…

– Ну нехай так! То чому він поперся вже коронований до Гайдельберґа? Адже, король всія Священної Римської міг вибрати собі й більший замок, чи не так?