Галина Горицька
Світлина Хресної Матері
(1962–1965)
Серія «Ретророман» заснована в 2015 році
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова
В оформленні видання використано світлини, надані командуванням Військово-Морських Сил Збройних Сил України та авторкою
© Г. В. Горицька, 2021
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *
Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно інакшою:
Зеленчук Іван Михайлович – кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський».
Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор «Смоленськ» (Krakow) три долі».
Літковець Юрій Сергійович – військовослужбовець, водолазний спеціаліст, інструктор парашутно-десантної підготовки, учасник Російсько-української війни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Нагадую, «усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство» [1] Г. Горицька. Життя в рожевому.
.
Є таке старе муві «Три ліщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дія відбувається десь там, поміж совком і закордоном. В Чехословаччині й НДР. За кордоном. За тією, куди звичайна радянська людина і носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадує безстрашну дівчинку з «Тигроловів» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановні, що, звісно, принци вирішують. Тендітні, красиві, мужні і хоробрі «проліски» і «едельвейси»… І від них почасти майже все залежить. Почасти…
Війна і кохання
«Тільки смерть може вберегти від невиконання бойового завдання»
За останній місяць він розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, після останньої попільнички, котра ще залишалась в оселі і використовувалась як мисочка для котячого молока, він зрозумів: повинно розбитися все, що має розбитися.
Все старе, все, що вже віджило і стало таким непотрібним… Зміни. Коло замикалось невпинно, і так триватиме завжди.
Йому було стільки літ, що навіть білки, навіть руді пронирливі білки…! І ті боялися згадувати його вік. Він став ним, тим іншим, котрий нещодавно полишив це життя, і навіть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Він страждав, відверто нудився від того, що має залишитись, однак то було невідворотно. Бо така домовленість з шаманом існувала між ними з Шаманом від самого початку. Від самого початку. Він не міг просто так взяти і поїхати.
Син вмовляв, звісно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотів всіма фібрами своєї душі. Скоріше був вже дорослим, занадто дорослим, аби піддатись почуттям і егоїстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме він.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежується лише їхніми з Леонідом бажаннями. Є ще обов’язок і честь. Є спадковість передачі знань. І це ні за які гроші не купити.
Возз’єднання нового шамана, себто сімдесятисемирічного колишнього зека, а до того – професора київського університету, і його сина – сорока двох річного начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет Дніпропетровського заводу (ОКБ-586) і колишнього капітан-лейтенанта, командира бронекатеру Пінської військової флотилії відбулося відразу після закінчення концерту Наталії Кончаловської в Новосибірському Академмістечку.
Леонід Іванович кинувся до бородатого діда без віку, в котрому впізнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибірського заслання та ініціації був таки його батьком і носив ім’я Іван Краузович, зумів щось віднайти всередині себе і з усмішкою, котра була помножена в тисячу разів на сльози радості, відповів йому навзаєм палкими обіймами.
– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотів Леонід Іванович, котрому враз стало зовсім мало літ, і ніби не було поміж ними розставання, не було війни і того всього мракобісся по тому…
Читать дальше