– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…
– Та як? Ви що, все забули? – зі здивуванням вимовив Леонід.
– Я все відпустив, Льоньо…
– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаєте маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонід, поправляючи на переніссі окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаєте мене?.. Що трапилось з вами?..
– Я став іншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яної настоянки, синку? Підемо, підемо звідси… Я поясню.
– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоці.
Новий шаман тоді, себто Іван, Іван Краузович, який наразі носив нове ім’я після ініціації в Знання, однак те не називав нікому, і лише летяги звичайні, та й ті лише подумки, могли його цим таємним ім’ям називати, поплескав сина по плечу і легенько підштовхнув чоловіка до виходу з залюдненої зали. А білки за вікном Будинку вчених Новосибірського Академмістечка лише зацокали кедровими горішками, сидячи на гілці прадавнього дерева.
Зміни. Коло знову замкнулось і замикатиметься невпинно знову і знову.
* * *
Перед від’їздом Леоніда Івановича до цивілізації пили настоянку трав коло вогнища на подвір’ї маленького будиночку шамана. Десь там, біля того вогнища, ще кілька днів тому старий шаман ступив на тонкий лід болота, підняв до зірок руки, ніби вмовляючи над ним змилуватись, і почав танцювати ритуальний танок. Лід під ним навіть не тріснув, ні… Він просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, і той, так само з піднятими до зірок руками і не відриваючи очей від небес, повільно почав уходити під воду. Здавалося, ціла вічність минула з того часу. Новий шаман тоді відразу, як тільки зайшов всередину їхнього маленького будиночка, зрозумів, що вічність прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Він не плакав тоді, ні… Ця подія не викликала в «Шановного Івана», як називав свого підопічного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову і знову.
І все знову повторювалось. Тож, за кілька днів по тому, на тому самому місці Леонід Іванович, вже прекрасно розуміючи, що вмовити батька повернутися до цивілізації не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидів навпочіпки і помішував духмяний збір сибірських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшої сибірської весни, стояв за спиною батька і потирав змокрілого лоба. Шаман відчув тугу сина, який дивився на нього, і обернувся до Леоніда:
– Я ніколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи мені, як тобі було в нахімовському? Ти щасливий, що захищав нашу батьківщину?
– Так, я щасливий, батьку. І мені шкода, що я не зміг залишитись тим, ким я був до інвалідності.
– Ти залишився. Таким самим. Просто повір мені, синку. Мені шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моїх думках.
– Я знаю, батьку…
– Ось, тримай настоянку. Вона тебе підбадьорить, і не варто ні за чим в цьому житті сумувати, просто повір мені.
– Ти занадто часто просиш просто тобі повірити, тату, – сумно усміхнувся Леонід.
– Це тому що деяку інформацію треба просто приймати. Беззастережно, як схід сонця або зорі на нічному небосхилі. Як дощ і вранішню росу. Бо вони просто є. Існують.
– Взагалі-то, і рух світил на небі, і щорічні опади вже давно вивчені людством. Себто ми точно знаємо, чому вони відбуваються.
– Ні, синку… Вони просто є. Для мене, для більшости людей на цій планеті. Не всі такі розумні, як ти і не всі потребують доказів. Зрозумій це. Так тобі буде легше…
– Тобто жодні доводи повернутися…
– На мене не подіють, – закінчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І річ не в тім, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.
– Я розумію, – видихнув Льоня і взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.
– Гадаю, ми ніколи більше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому житті Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.
– То, може, в наступному житті? – з надією вимовив Леонід більше жартівливо, аніж серйозно.
– Тобі збрехати? – усміхнувся новий шаман. – Тоді я можу відповісти, що так, в наступному житті, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрібна такому проникливому і розумному чоловікові, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моєму житті. І всі мої помисли про тебе. А тепер – йди.
Читать дальше