Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

На другому кінці Новосибірську, на вулиці Обводній номер один, якій через рік після польоту в космос Терешкової назавжди присвоять ім’я знаменитої космонавтки, тримали перемовини двоє.

Їхня не менш цікава і емоційно насичена розмова відбувалась в значно більш звичному, а відтак – прийнятному для Леоніда Івановича, інтер’єрі комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дівчинка з очима сіамської кішки при цьому дуже нервувала, а її коханець на один вечір і заразом – батько її дитини приндився і намагався видаватися впевненим в собі, важливим чоловіком. Також пили чай. Хіба що порошковий з картонного пакетика із зображенням індіанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вміст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовій конфорці маленької кухні.

– Тож він мій?

– Хто? – Таня нервово розмішувала кубики цукру в чашці з чаєм, що більше нагадував чефір, і сутужно думала, що відповісти.

– Ну як хто… Мій син. Не впирайся. Я бачив його на концерті Кончаловської і відразу впізнав. В нього мої очі. То ви тут мешкаєте?

Таня нічого на те не відказала, лише з гуркотом поставила перед Несміяном кружку з чефіром. Несміян явно не вписувався в обстановку кімнати. З усім його модним столичним прикидом і відполірованими нігтьовими пластинами. Він був в болонійовому плащику мишачого кольору з піднятим коміром, як внадились нещодавно носити, себто по останній моді. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безліч шарів одягу, котрий було надягнено під нього, а відтак нагадував Вінні-Пуха. Однак сам Несміян, звісно, ніяким смішним героєм себе не вбачав, а мінімум – Аленом Делоном зі стрічки «Рокко і його брати», яка щойно з’явилася на екранах столичних кінотеатрів. Проблема була в тому, що до Новосибірська такі новинки заграничного агітпрома не добирались, і тому прикид столичного франта не викликав у місцевих аборигенів очікуваної Несміяном реакції. А відтак він в реаліях Академмістечка почувався незатишно і озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне і приємне йому: бажано – за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очікуваного захоплення собою в здивованих поглядах.

Нарешті в замковій шпарині дверей Таніної комуналки почулося таке звичне і приємне їй шарудіння, а затим – тупотіння малих синових ніг і окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жінка враз розправила плечі й відчула полегкість, видихнула. Потім подивилась прямо у вічі чоловіку в кумедному болонійовому плащі. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересічний незнайомець. Жодного кроку назад. Відступиш – і все, заберуть Сашка…».

– Я жила з чоловіком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.

– Не вірю. Не пудри мені мізки, дівчинко моя.

– По-перше, твоєю я не була ніколи. Навіть в ті хвилини, коли ми злигались, – сталевим відстороненим голосом гнула свою лінію молода жінка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаєш, я поспішала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нікуди не поспішала від такого красеня, як ти, еге ж?

Апелювання до самовпевненості Несміяна – то був самий правильний її хід. Той поправив комір свого плаща і хмикнув:

– Логіка в цьому є. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, і це моя дитина ось там, за дверима, наразі називає незаслужено когось батьком…

– Давай далі думати логічно. Ти все ж таки математик, який-ніякий. Принаймні був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудіння і Таня злякалася, що не встигне закінчити цієї розмови до того, як Кім увійде до кухні. Вона на хвилину відвернулася від Несміяна і схвильовано до крові закусила губу, а потім повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмішкою одним кутником вуст. – Як ти гадаєш, зі мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?

– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого він ним і називає так наразі в коридорі?

– Ну так. Не фактичний, а рідний. Це в нас, людей, а не псевдоматематиків так називається. І, до речі, їхні очі абсолютно ідентичні.

– Подібні…

– Так, подібні, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тільки б Кім не пішов на кухню першим ділом, а в кімнату. Тільки б не пішов сюди і не виявилось, що він блондин з голубими очима. Тільки не зараз, коханий, прошу… Тільки не заходь…».

– Тоді я не розумію… Ти ж взяла гроші. Відкупні, коли сюди їхала…

– Мені потрібні були гроші. Кіма переводили на будівництво Академмістечка, і я знала, що поїду з ним, – знизала плечима ніби знічев’я Таня. – Врешті, ти ж мусив зі мною розплатитись за ту ніч, а як ти думав?