Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

– Що, мамо? Та кажи вже як є! – Не витримав Роман, таки зірвався.

– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…

Роман знав, що буде правильно маму заспокоїти якось, обійняти… Але щось стримувало його. Він голосно відсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкої порцеляни чашечки з маминого сервізу. Знову подивився на маму вороже, з-під лоба, немов на чужинку. Потім, щоправда, опустив свої очі долу, немов сховав їх від Наталі. Зковтнув.

– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?

Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогін Роман і закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в голові, однак запізно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.

Деформація свідомості проходила швидко, непомітно… Чи усвідомлював це молодий військовий спеціаліст льотно-дослідного центру? Навряд він взагалі замислювався над такими неважливими на його думку речами. А відтак почувався вдома скуто, невпевнено… Немов у ворожому стані. Тут все стало для нього чужим, незвичним, розмитим…

«Так, – сказав собі Роман і до болю в кісточках сперся кулаками на кухонний стіл. – Треба якось спробувати. Згадати, що я відчував раніше… А зараз спати! Ранок вечора мудріший. Тим паче той чортів концерт на носі, на котрий я обіцяв потрапити. Ай, неважливий… Однак я ж обіцяв, то мушу».

Ох яким же солодким видавалось Роману його колишнє ліжко! Немов казкова перина царя. Роман розтягнувся на весь зріст і раптом вдарився головою. «Невже іще виріс?» – тільки і встиг подумати, поки звернувся на ліжку калачиком, а по тому зразу ж солодко заснув.

Адже завтра на нього чекав дуже важливий концерт, на який він життям заклався з Люсею, що на нього обоє потраплять, якщо станеться таке диво і відомий американський джазмен таки колись приїде до Радянського Союзу. І ось Бені Гудмен прямував до Києва в рамках всесоюзного туру, і Роман правдами і неправдами вибив собі відпустку додому.

Він розумів, що надія побачити на цьому концерті кохану така ж примарна, як просто зустріти її на вулицях Києва. А ще більш примарна надія, що вона буде його рада бачити, навіть якщо вони і зустрінуться десь. Однак він їй обіцяв. А обіцянки свої молодий старшина виконував завжди. Його охопило таке хвилювання, що він навіть подумав, що навряд чи зможе заснути. Але переживав Роман даремно. Засинати по команді новоспеченого парашутиста-рятівника навчили ще в перші місяці армії.

В залі нещодавно відкритого будинку культури Київметробуду на Свердловій, 6 [3] Сучасна вул. Прорізна. ніде яблуку було впасти. Лише незначна кількість квитків розповсюджувалась через каси. Більшість роздавалась надійним членам ВЛКМС та активістам на виробництвах. Реагували на виступ відомого джазмена мляво, ніби з примусу. Роман це помітив і в знак протесту проти абсолютної тиші в залі в кінці чергової композиції не стримався і голосно-голосно, так, що аж долоні засвербіли, почав аплодувати. Бенні Гудмен як раз виконував «Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah Everybody go!».

На нього обернулось кілька більш свідомих громадян з барильцями, всі як на підбір – в товстих рогових оправах. «А, до біса!» – подумав молодий парашутист. Роман добре пам’ятав, коли востаннє чув цю мелодію, і йому раптом стало якось не по собі… Ніби щось відгукнулось в серці на цей джаз. На цю композицію, котру він чув ніби в іншому житті…

Люсю він так і не навідав в жодній зі своїх попередніх відпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербіло йому не так поміж ніг, як в серці. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправді, хоча юнак і обіцяв не турбувати її під час служби, ще в грудні Роман їй написав, але відповіді не отримав. Роман почекав до березня і наважився знову написати. В листі грозився, що прийде в гості, що вони підуть гуляти на Дніпровські кручі і слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потім, коли підуть до нього додому, він палко цілуватиме її, пеститиме до запаморочення, відчуватиме кожним сантиметром її тіло… Відповідь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби він від неї відчепився. Що в неї вже другий кавалер, навіть більше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тоді в ньому почалися невідворотні зміни. Життя на цивілці стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнім… І він почав тікати в чітку, рівну і без загогулин військову муштру. Там було надійно, в том середовищі, все зрозуміло. Свої не зраджували, а чужі могли хіба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.