Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Зазвичай, разом із небіжчиком до могили клали речі відповідно його прижиттєвого статусу та роду заняття. У могилах воїнів знаходимо зброю, в жіночих похованнях – дзеркала, прясла тощо. Кургани знаті вирізняються багатством та пишністю поховального інвентарю. Для них притаманні речі, пов’язані з відправленням культів та бенкетів, церемоніальна зброя, коштовний імпортний посуд та обладунок.

Найбільш типовою ознакою є традиція облаштовувати разом із заможною персоною супровідного поховання дружини або наложниці. Парні поховання притаманні як архаїчним, до-геродотівським знатним могилам, так і комплексам IV ст. до н. е.

Також важлива деталь – свідчення про те, що царя у потойбічність супроводжували залежні особи: конюхи, чашники, воїни-охоронці тощо. Особливо ця традиція була поширена у ІV ст. до н. е., тобто у час найбільшої концентрації влади в руках однієї кочової династії . В кожному кургані знатної особи було зафіксовано супровідні поховання людей (до одинадцяти осіб).

Майже до всіх поховань людей різного соціального статусу клали так звану напутню їжу. У степових могилах це були передусім шматки туші овець, великої рогатої худоби та коня. Разом із м’ясом клали господарчий ніж. Цю їжу могли розміщувати на дерев’яних підносах, на підстилках та у казанах.

Слід відмітити, що скіфське суспільство мало багато соціальних шарів, що простежується на основі поховальних споруд. Це дало підстави дослідникам виділяти окремі прошарки і у знатному середовищі. Б. М. Мозолевським було розподілено кургани скіфської знаті ІV ст. до н. е. на основі їх висот (від 3 до 21 м) та сукупності рис поховального обряду на чотири групи: могили царів, родичів царів, номархів (вожді племен) та родових старійшин. Дещо доповнив цю стратифікацію на основі аналізу розмірів курганних насипів та об’ємів камер і дромосів (земляних проходів, що вели до могил) Ю. В. Болтрик. Дослідник розподілив їх за п’ятьма групами: могили царів Скіфії, членів царської родини, родичів царя, пілофорів 29 29 Цей термін «πιλοφορικῶν» взятий дослідником із твору античного автора Лукіана Самосатського «Скіф або гість». Проте не зрозуміло, який саме прошарок скіфського суспільства мав на увазі давньогрецький письменник. першого та другого рівня. Проте питання ранжування курганів знаті лишається предметом жвавих дискусій. Не дійшли скіфологи згоди і у питаннях: які з найбільших курганів відносити до царських усипальниць та з якими відомими за писемними даними скіфськими правителями їх можна ототожнювати. Чітко простежується лише загальна тенденція – чим заможніший похвальний інвентар та об’єми праці підлеглих, тим вищий ранг у похованої особи.

Скіфи були передусім кочовиками, отже, кінь був постійним супутником людини впродовж усього життя. Він був і бойовим побратимом і основою військової могутності цього народу. Саме тому кінське спорядження ошатно оздоблювалося у звіриному стилі – зображеннях, що мали глибокий сакральний сенс для скіфів 30 30 Докладніше про це див. «Звіриний стиль», с.162. . Отже, цілком логічно, що цей вірний супутник людини по життю, супроводжував його і в потойбіччя.

Добре відома традиція облаштування кінських поховань обабіч основної людської могили. При цьому кількість кінських захоронень, а також пишність їх убранства свідчить про соціальний статус їх власника. Окрім цілих коней, зустрічаються окремі черепи або кістки кінцівок. Можливо, тут мало місце виготовлення опудал замість покладання цілої туші (вірогідно, у такому випадку родичі померлого не могли дозволити собі втрату такої кількості м’яса). Відомі і випадки розміщення коней в одній могилі з похованим. До бідніших (?) воїнів у гробницю могли класти лише вузду без коня. Ю. В. Болтриком та О. Є. Фіалко було помічено, що у окремих випадках як нагрудні оздоби коней могли використовувати фрагменти дзеркал. На думку дослідників, це було передусім пов’язано із сакральним характером люстер. Не виключено, що цим підкреслювалась і священність жертви коней-супровідників душі померлого у засвіти.

«Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його». (Herod, IV, 71).