Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Отже, є багато підстав вважати персонажів з еллінської та скіфської генеалогічних легенд (змієдіву і доньку Борисфена), а також богиню Апі одним персонажем скіфської релігії. Більше того, популярність зображень змієдіви на статусних речах еліти зайвий раз вказує на важливість цього божества для скіфів.

Можна згадати, що частина дослідників вважає цей образ похідним від образу проростаючої богині грецького мистецтва, що є можливим виключно у стилістичному впливі (додавання рослинних пагонів замість істот, що виходять з тулуба божества), але аж ніяк не в ідеологічній основі образу. До речі, навіть така іконографія богині (із пагонами) може бути пояснена тим, що Апі уособлювала не лише породження води, а й землі. Отже, навіть рослинність її нижніх кінцівок могла гармонійно лягти на релігійну основу скіфського сприйняття.

Себто Афродіта Уранія – богиня плодючості у греків. Існують три варіанти написання імені цього божества: Ἀργίμπασα,΄Αρτίμπασα та Ἀρίππασα . Це породжує додаткові сперечання щодо її функцій у скіфській релігії. Вірогідними є покровительство людському родові, плодючості худоби та людей, а також її войовничість, подібна до грецької Афіни. У творі Геродота є пасаж про ворожбитів, які могли бути саме жерцями Аргімпаси: «У Скіфії є багато ворожбитів… А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать» (Herod, IV, 67).

Досить аргументованим видається асоціювати зображення Афіни на коштовних скіфських та синдо-меотських речах саме з Аргімпасою. Крім того, частина дослідників вважає, що на вже згадуваних сценах священного залучення до богині, зображено саме скіфську Афродіту, а не Табіті.

Для імені цього бога, якого Геродот ототожнював з Аполлоном, лінгвістам вдалось пояснити лише другу частину імені - συρος від звичного епітету авестійських богів – sura (могутній) або від давньоіндійського сura (герой). Гойтосира традиційно асоціюють із іранським Митрою (богом суспільного порядку), він суворо карав людей, які дали неправдиву клятву (Яшт, Х, 18–20). Водночас через функції Аполлона і Митри, виводиться сонячна природа Гойтосира та його асоціювання із міфічними полюваннями. Тому С. С. Бессонова вважає, що саме цього бога показано на пластині з кургану біля с. Гюнівка.

Оскільки Геродот не називає скіфського імені бога, якого він ототожнює з Гераклом, на сьогодні існує велика наукова дискусія з цього приводу. Одна частина дослідників на основі подібності образів Геракала та Таргітая (синів Зевса та прародителів скіфів) вважає друге ім’я скіфським відповідником грецького імені бога. Інша – вважає, що скіфський Геракл не пов’язаний із Таргітаєм. Як аргументи вони використовують такі розбіжності: у першій генеалогічній легенді Таргітай – син дочки Борисфена, а у другій – Геракл чоловік змієдіви, а не її син.

За відсутністю згадок реального імені цього бога, дослідниками часто вживається інше ім’я – скіфський Арес (Арей). Геродот згадує, що лише йому скіфи споруджують святилища: «… В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея» (Herod, IV, 62).

Геродот порівнює його з Посейдоном і говорить, що його шанують лише царські скіфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племені, проте, ані ім’я, ані ототожнення з грецьким богом, не дає твердих підстав для розуміння його функцій. Не виключно, що Тагімасад був сонячним кінним божеством і його могли зображувати, або у вигляді морського коня, або ж вершника.

Про жертвоприношення богам маємо і писемні згадки, і археологічні дані. Такі ритуально вбиті тварини не є рідкістю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Більського городища. Часто тварин спеціально вбивали для покладання у поховання знатного скіфа 28 28 Див. «Онуки Борисфена», с. 116. . Геродот пише: «Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він уже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити. …Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней» (Herod, IV, 60–61).