Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Будівництво будинку або палацу, а тим більше кургану, земляного насипу, навіть невеликого – процес складний та відповідальний. Спочатку майбутню споруду слід було розмітити на місцевості й виділити, як особливий простір. Вибір місця розташування відповідав старій традиції – на височинах, особливо – на вододілах. Подекуди вони і дотепер прикрашають пейзаж. Далі обране місце позначалося кільцевим ровиком, що його діаметр залежав від передбачуваних розмірів майбутньої споруди. Ровик відігравав пізніше певну роль у поминальному ритуалі.

І невеликі, і величезні насипи будували, як і колись, зі шматків дерну, символу потойбічних пасовищ і земної величі. Їх споруджували у декілька прийомів. Щоб насипи не розповзалися, їх оточували кам’яними кільцями-крепідами, привозячи матеріал для їх спорудження часом за багато кілометрів. На кургані Чортомлик подібну крепіду побудували, як показали розкопки наприкінці ХХ ст., кілька бригад мулярів – окремі ділянки виявилися по-різному складені.

Менш грандіозні кургани зміцнювали не крепідами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип із землі шаром каменю, а потім згори досипали землею. У деяких курганів крепід могло бути кілька – восьмиметрова Бабина Могила мала дві. На додачу вона була увінчана стелою, від якої до наших днів збереглася лише частина постаменту.

Як виглядали подібні стели, добре відомо, адже їх у степових районах України знайдено кілька сотень. Одна із найвідоміших виставлена в Археологічному музеї Інституту археології в Києві. Вона зображує довговусого воїна, який тримає у руці ріг, наповнений вином та коротким мечем біля пояса. Досить виразно підкреслено також його чоловічу гідність. Можливо, аналогічне зображення могутнього степового воїна прикрашало і Бабину Могилу. Ці статуї не обов’язково були сумними, сірими монументами. У Одеському археологічному музеї можна побачити стелу, на якій прикраси, деталі одягу й взуття пофарбовані червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воїнів різного часу.

У Лісостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом із десятків стовбурів товщиною 10–15 см. Потім його спалювали. І лише після цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крім того, вогонь обпалював глину первісного насипу, утворюючи панцир-ядро не гірше за кам’яне.

Вражають як розміри курганів, так і обсяги виконаних на їх будівництві робіт. Звичайно, їм, знову ж таки, досить далеко до єгипетських пірамід. Порівняємо: об’єм найбільшої із пірамід досягав 2 642 064 куб. м, а найбільшого зі збережених скіфських курганів (Огуз, висота 21 м, діаметр 100–110 м) – до 140 тисяч куб. м, тобто у 19 разів менше. Не кажучи про те, що піраміда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну.

Зате підрахунки витрат праці на «скіфські піраміди» дозволив встановити, що у розмірах похоронних пам’ятників Скіфії так само, як і в гробницях Єгипту, відображено складну суспільну ієрархію. Її очолюють гіганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропільського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м містили від 70 тисяч до 140 тисяч кубів ґрунту, не враховуючи каменю крепід. Далі йде група більш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метрові насипи, що містили від 2500 до 5000 кубів. І це лише ієрархія скіфської еліти.

Матеріали для спорудження насипів і будівництва поховальних споруд, передусім камінь і дерево, доставляли часом за десятки кілометрів. Дороги скіфського часу, що ведуть до насипів, читаються на аерофотознімках і досі. До речі, так само, як і сліди вже знесених з поверхні землі давніх курганів.

Гробниць під скіфським курганом, особливо під курганом великим, як правило, може виявитися кілька. Гробниці влаштовували глибоко під землею, створюючи ніби копію житла. До входу вели пробиті в ґрунті вертикальні шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Від шахти прокладався горизонтальний хід до катакомби-печери поховальної камери. Розташовані на глибині гробниці, сполучені із поверхнею вхідними шахтами, типові для степових скіфів. По таких похованнях, до речі, можна простежити просування мешканців степів на північ, де поховальні традиції помітно відрізнялися.

Населення Лісостепу, поіменоване вченими «лісостеповими скіфами» споруджувало поховальні камери інакше. Їх влаштовували на глибині 2–3 метри від поверхні. Являли вони собою прямокутний у плані котлован. Розміри залежали від рангу небіжчика. Якщо це був, скажемо, воїн, то йому належала могила 2 × 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усі 4 × 4 м, а подекуди 6 × 6 м і більше.